Лекція №5
Культура бароко
Мета:
Навчальна:
ознайомити студентів з культурною спадщиною епохи, її духовними цінностями.
Виховна:
сприяти вихованню почуття прекрасного, уміння бачити і розуміти твори
мистецтва.
План лекції:
1. Наукова революція XVІІ ст. та формування світоглядних засад нового часу.
2. Світогляд бароко. Людина в культурі бароко.
3.
Західно - європейська культура XVII
століття:
а) живопис та архітектура епохи бароко.
б) література та музика.
1. Наукова революція XVІІ ст. та формування світоглядних засад нового часу.
XVII ст. вирізнялося складністю
соціальних та духовних процесів. Тривала боротьба проти феодалізму, який не
зберігав своєї позиції. Проте у Західній Європі розпочався активний процес
формування національних держав, об'єднання країн під владою монархів.
Невипадково XVII ст. називають "віком абсолютизму". Формування
монархічних устроїв супроводжувалося запеклою боротьбою між дворянством і буржуазією у політичній та
економічній сферах.
Загальна атмосфера у світі була
досить неспокійною. Народи Європи потерпали від жорстоких битв за перерозподіл
територій. На зміну релігійним війнам,
що супроводжували Реформацію, прийшла не менш кривава і руйнівна Тридцятилітня
війна (1618-1648). Масовими вбивствами позначені революційні події в Нідерландах.
Такі зрушення у світогляді
зумовлювалися виникненням нових політичних форм, що сприяли зростанню
капіталістичної економіки, розвитку, мануфактури й зародженню великих приватних
капіталів. Невипадково ХVІІ ст. називають “віком абсолютизму”: в багатьох країнах
Європи королі прагнули підкорити свавільних феодалів, сприяли мистецтву і
науці.
Реформація – (в перекладі з латини – перетворення, виправлення) – загальновизнана назва суспільно-політичного руху, що на початку ХVІ ст. охопив майже всю Європу. Він був спрямований проти католицької церкви та спричинив створення нових, так званих протестантських. Реформація відіграла величезну роль у руйнуванні старого феодально-патріархального укладу в культурі, мисленні, способі життя. Протестантизм виробив особливу етику, що й нині визначає свідомість і звичаї мільйонів людей у багатьох країнах Західної Європи і Нового світу, - етику праці, економічної діяльності, договірних відносин, акуратність, педантизм та інші бюргерські чесноти. Протестантська цивілізація всмоктала кращі досягнення західного середньовіччя: зберегла традиції римського права, самоврядування міст, автономію університетів тощо. Реформація забезпечила й деякі особливі риси культури Нового часу в галузі філософії, науки, мистецтва, моралі.
Головного удару Реформація завдала
католицькій церкві. З розвитком міст та
появою буржуазії посилюється невдоволення феодальними порядками, католицькою
церквою. Одночасно посилювалась єресь, тобто критика церкви селянством і жителями
міст. Саме так створились умови для Реформації. Вона практично вимагала
створення нової церкви – не феодальної, а буржуазної. ЇЇ виразниками були три
найвідоміші реформатори XVI ст. – Мартін
Лютер, Ульріх Цвінглі та Жан Кельвін.
Можна без перебільшення сказати, що
Реформація змінила обличчя Європи, чимало посприяла поступовому створенню того
соціального і культурного ладу, що й до тепер існує в більшості європейських держав.
Релігія продовжувала відігравати
провідну роль у багатьох країнах Європи, проте її позиції значно похитнулися у
зв’язку із розвитком науки, техніки, торгівлі, мореплавства.
Основоположниками філософії XVII ст. стали англ. Френсіс Бекон і француз Декарт. Ф.
Бекон зробив спробу поєднати емпіричний та раціональний шляхи пізнання,
вбачаючи мету науки у “збільшенні влади людини над природою”. На початку XVII ст. виступила знаменита плеяда вчених та філософів,
яка захищала положення про матеріальність та закономірність Всесвіту: Локк та
Гоббс, Спіноза та Лейбніц, Гюйленс та Н’ютон. Так Ньютон і Декарт зробили
важливі кроки на шляху вивчення природи світла. Світ постав у всій
різноманітності та складності, в єдності та русі. І це спонукало філософську
думку осмислити знайдені закономірності й створити відповідні філософські
системи.
Велику роль у формуванні нової картини світу
відіграли й інші вчені. Йоганн Кеплер відкрив закони руху планет, обґрунтував
теорію руху небесних тіл. Паскаль, Бойль – розпочали вивчення навколишнього
середовища – газів, рідин.
З утвердженням капіталістичних відносин
активно розвивалося виробництво. Значно зросла роль прикладних наук. У Європі
з’явилися перші наукові товариства: Лондонське королівське і Паризька академія.
XVII ст. по праву можна назвати віком пізнання наукових
законів і володіння природою, підкорення її волі людини.
2. Світогляд
бароко. Людина в культурі бароко.
Складна
й суперечлива епоха, що настала після Відродження, принесла у свідомість людей
Західної Європи загострене відчуття дисгармонії світу. Змінюється картина
світосприйняття, викликана новими умовами життя, на відміну від попередніх
епох, світ стає бурхливим, збентеженим, драматичним, відкритим для всяких змін.
Людина не відчуває себе центром Всесвіту, як це було в епоху Відродження, вона
ніби мурашка в стихії життя, сповненого випадковостей.
Відчувши силу свого розуму та
внутрішніх можливостей, людина прагнула проникнути в глибини світу і власної
душі. Але чим більше пізнавала, тим більше стикалась із загадками,
суперечностями. Вона прагнула повноти й гармонії буття, але приховані
пристрасті та бажання спричинили напружену духовну боротьбу, яка не завжди
закінчувалася перемогою світлого й доброго ... Людина повстала проти Бога, а
Бог постійно нагадував їй про залежність від нього. Дослідник Т. Ойзерман
писав: "Нова астрономічна картина світу породжує не лиш горду віру в
могутність розуму, а й сумнів, тривогу, свідомість хисткості всіх підвалин, на
яких, здавалося б , непорушне тримається існування людства".
Порівняльна картина Відродження та
бароко.
Відродження
|
Бароко
|
- віра в
цілісну людину; гармонію світу;
|
- людина
суперечлива істота, постійно
|
- домінує
життєствердний пафос;
|
веде
боротьбу у своїй душі;
|
- діячі
поетизували, звеличували людину;
|
- гострота
нерозв'язаних конфліктів;
|
- для
мистецтва характерно відчуття
|
- діячі
показували людину реальніше,
|
особистої
свободи людини;
|
намагаючись
проникнути у внутрішній
|
- у творах
гуманістів центральне місце
|
світ;
|
посідала
людина;
|
-
залежність від Бога. ірраціональних
|
- для
митців світ був статичним і
|
сил;
|
незмінним
|
- у творах
барокових зростає роль
|
довкілля;
|
|
- для
митців образи та явища були у
|
|
постійному
русі, мінливості, розмаїтті.
|
Місце ренесансної людини в культурі
бароко посідає Бог як першопричина і мета земного існування.
ОСНОВНА ІДЕЯ БАРОКО-
прославлення монархічного або релігійного правопорядку.
Барокове мистецтво багато в чому
використовує здобутки Відродження, хоча тут не можна говорити про пряме
наслідування. Діячі культури бароко по-новому опанували античну спадщину,
зробивши спробу з’єднати її з християнством. Вони не відкинули ренесансний культ
“сильної людини”, але намагалися поставити її на службу Богові. Якщо за епохи
Середньовіччя митці спиралися на віру, а за доби Відродження – на розум, то
митці бароко спробували примирити розум і віру, поєднати їх у намаганні осмислити складність світу і
людини.
ОСНОВНА ТЕМА БАРОКО -
відображення життя в контрастій різноманітності.
Проте культура бароко була не лише
антитезою Відродження, вона продовжувала його певні тенденції на новому етапі
розвитку. Митців цікавили античні сюжети, які вони вводили до реального
контексту, привертала увагу ідея про внутрішнє багатство людини, невичерпні
можливості її розуму та моральних якостей, приваблювала проблема свободи, що
нелегко давалась героям творів ...
Деякі мистецтвознавці схильні вважати, що на подальший розвиток
світової культури позитивно вплинули обидва напрями – бароко і класицизм, але
вплив західноєвропейського бароко, що розквітло у ХVІІ ст., є унікальним.
Епоха бароко настала
після глибокої духовної кризи, зумовленої Реформацією і розколом церков. Для
цього стилю характерний своєрідний погляд на людину і світ - як на величезний
театр, де кожний виконує свою роль. Людина прагне насолодитися кожною миттю
короткого життя.
Походження
слова «бароко» існують три версії:
1- від португальського вислову "рего 1е bагоkо" - "перлина неправильної форми";
2- в італійській мові – означає “дивний, химерний”.
3- латинський термін "Ьагосо"
- з логіки - висновок, який відзначається особливою складністю;
4- - французьке жаргонне слівце художніх
майстерень, яке означає "розчиняти,
пом'якшувати контур".
Етимологія
цього слова не з’ясована остаточно, можна припустити: бароко – справжня перлина
у мистецтві, Яка стає гіршою від того, що має “дивну”, “неправильну” форму,
навпаки, від цього вона стає ще красивішою, чарівнішою, привабливішою, бо
вражає несподіваними гранями й дивовижними витворами фантазії.
Мистецтво бароко відзначається складністю,
примхливістю, химерністю.
РИСИ БАРОКО: динамізм, парадна показовість, активність, агресивність,
двоїстість сприйняття дійсності, почуття в стані афекту, мовний дуалізм та
витонченість.
Воно не відтворює дійсність, не наслідує її , не
віддзеркалює життя, а ніби перетворює його за своїми законами.
3. Західно -
європейська культура XVII століття:
а) Живопис та архітектура епохи бароко.
Започаткована в Італії
дана епоха пов'язана з певним поверненням до середньовічної культурної
традиції. Відбувається реставрація впливу релігії на культуру. Рим стає резиденцією папи, центром
католицизму. Тут будуються собори, подібні на розкішні палаци, будуються вілли.
Саме в цю пору Рим одягається в оправу площ з фонтанами та обелісками, з
колонадами і декоративними скульптурами німф та дріад. Мистецтво бароко - це
мистецтво великих форм, грандіозного, декоративного єднання. Тут відбились
уявлення про безмежність, багатоманітність і мінливість світу, інтерес до
середовища, оточення людини, природної стихії. Творці бароко віддавали перевагу
динамічному овалу перед спокійним колом, дрібному багатокутнику перед стихійним
чотирикутником, ухилялися від створення прямих кутів.
Сучасний Рим не можна уявити без овальної площі
перед собором св. Петра, оточеної колонадою; без площі П'яцца дель Пополо, що
завершується двома однаковими купольними храмами; без широких Іспанських
сходів, які зигзагами підіймаються на пагорб до двобаштової церкви; без пишного
водограю Треві; без численних блискучих католицьких церков.
Риси творчості Ф. Борроміні
-
хвиляста стіна - винахід
Борроміні;
-
гра світла і тіні;
-
легкі коливання
декору
Церква Сан Карло - мініатюрний символ
архітектури бароко. Вона оригінальна і неповторна.
ЇЇ фасад нагадує ширму, поставлену перед будинком, який у плані наближається до
ромба з увігнутими сторонами.
Особливості:
-
уникнення прямих ліній, прямих
кутів,
-
заміна спокійних кругів
динамічними еліпсами,
-
прихильність бо
багатогранників
Церква має зрізані кути, а біля кожного з них розташовані чотири
скульптурні групи з фонтанами. Звідси й походить назва – алє Куатро Фонтане.
Самим
яскравим майстром римського бароко є Лоренцо Берніні (1598-1680) - італійський скульптор, архітектор, універсально
талановитий художник, розумний, освічений та надзвичайно працездатний, володів невичерпною фантазією та
широкими інтересами. Емоційне
мистецтво Берніні пронизане прагненням уловити мінливий пульс життя, інтересом
до внутрішнього життя людини, психологічною виразністю.
Лоренцо
спроектував Королівські сходи, які з'єднують собор св. Петра і Ватиканський
палац таким чином, що знизу вони виглядають довшими, ніж є насправді. До кращих
творів митця належить ансамбль собору
св. Петра. Він спроектував
перед собором, який починали будувати Браманте, Мікеланджело величну овальну
площу з критою колонадою, подібною "до розпростертих обійм", з двома
фонтанами та обелісками. Колонада, яка утворена з 284 колон, розташованих у
чотири ряди, увінчана 96 великими статуями. Коли ми розглядаємо колонаду з
різних боків, здається, що колони то стають тісніше, то розступаються, а весь
ансамбль мовби розгортається перед очима.
Динамізм скульптури бароко, на відміну від ренесансної
скульптури спокою, викликає не оптимістичне відчуття могутності, величі,
можливостей людини, а захоплення легкістю, витонченістю, якоюсь нереальністю,
неземною привабливістю. В скульптурній групі Берніні "Аполон і Дафна"
відчувається ілюзія польоту, якогось незвичайного, майже нереального,
казкового.
Протиричивість барокового мистецтва відобразились в
прославленій скульптурній групі алтаря св. Терези в капеллі римської церкви
Санта Марія делла Віторіо. Берніні зображає сон, який бачить монахиня Тереза,
що жила в Іспанії в XVI ст. Вона залишила
записки, де розповіла, що одного разу уві сні до неї з’явився ангел. Він пронизав її серце золотою стрілою з вогняним кінцем. Це
містичне видіння скульптор утілив у образ, сповнений життєвого тремтіння:
знемагаючи в екстазі монахиня лежить на
хмарах, поряд кокетливий ангел націлив на неї свою стрілу. Захоплює надзвичайна
майстерність, з якою художник зображає обличчя жінки з напіввідкритими,
благаючими вустами, її збуджені очі, густі складки її одягу, які перемішуються
з клубами хмар. Воно трактовно незвичайно живописне, багате світлотіньовими
ефектами. Тендітна рука безсило звисає додолу.
Цікавим зразком міського
типу будівель світської архітектури є палаццо Каріньяно в Турині, який спорудив
великий майстер пізнього бароко архітектор і математик Гваріано Гваріні. Фасад будівель справляє враження
насиченої архітектурної декорації.
У
живописі Італії на рубежі XVI - XVII
ст. виникло два головних напрямки: болонський академізм і зв'язаний з ім'ям
найвидатнішою художника Італії XVII
ст. Караваджо (1573-1610 рр.) - караваджизм.
Брати Караччі заснували у Болоньї "Академію
наставлених на шлях істини", в якій художники навчалися за спеціальною
програмою.
Мікеланджело
да Караваджо - своє прізвище отримав
завдяки містечку в Ломбардії, звідки був родом. Біографи пишуть про нього як
людину складного характеру, нестримного темпераменту, надзвичайно вперту в
досягненні поставленої мети. Усе життя художник зберігав відданість своїм
переконанням і внутрішню незалежність. Караваджо розробив прийом так званого
нічного освітлення, завдяки чому добився різних контрастів світла і тіні. Особливу увагу приділяє емоційному стану людини.
Для одного зі своїх
покровителів - кардинала дель Монте, він написав картину '"Лютніст" ("Лютняр").
Слід зазначити, що на той час лютня була надзвичайно популярним інструментом.
Спокійно,
трохи задумливо і ледве перебираючи струни лютні, сидить біля стола юнак. Перед
ним розкриті ноти, скрипка зі смичком, плоди. Зліва стоїть ваза з квітами.
Художник зображає все матеріально та конкретно. Перед нами відкривається
"кусочок" самого життя, а воно прекрасне і наповнене красою. Художник
ніби намагається сказати, що треба лишень вміти зображати її такою, якою бачиш.
Від споглядання картини залишається враження виплеконості кожної форми. Це
відчувається в натюрморті з плодами, у квітах, які ніби позбавлені аромату. Але
загальний золотистий тон полотна надає настрою ліричної мрійливості. Цим
настоєм охоплений і юнак, і вся атмосфера картини.
Головою фламандської школи і разом з тим одним з
найбільших майстрів Європи був Пітер
Пауль Рубенс - блискучий живописець, гуманіст, один з кращих в
Європі знавців античної культури, відомий антиквар і талановитий дипломат. Він зумів злити
воєдино в своїй творчості і парадну торжественність, і широкий монументальний декоратизм,
і ліричні інтимні, глибоко земні, реалістичні ноти. Рубенс прославив
національний тип краси. Діва Марія і Магдалина - світлокосі, пишнотілі. Христос
і на хресті здається атлетом. Усі композиції ніби в русі. Створювані художником
образи все більше набувають національного, а часто і демократичного характеру.
На картині “Зняття з хреста”
тема теж традиційна, але зображені герої випромінювали яскраву життєву енергію.
Навіть античні сюжети митець вибирав динамічні:
викрадення Юпітером своїх коханих, амазонки в борні. Художник добре відчував
поетичність давньогрецьких міфів і піднесену героїку історичних легенд
Стародавнього Риму. Суто фламандським відчуттям повнокровності життя пройняті
його картини на тему вакханалій, в яких особливо гостро відчутна єдність
природи і людини. Ця думка втілена в композиції
“Персей та Андромеда”. Герой Персей, якого богиня слави увінчує вінком
переможця, щойно подолав страшне чудовисько, щоб врятувати віддану в жертву цій
потворі Андромеду. Але Рубенс передає в цій картині не тільки перемогу мужньої
сили і радість визволення. Він підкреслює і зародження любові між своїми
героями.
В останнє десятиліття у творчості Рубенса посилилася
інтимність і зріс інтерес до природи. Урочиста патетика часто тепер
поступається місцем проникливій емоційності. Особливо це помітно в “Портреті
Єлени Фоурмен”. В образі своєї другої дружини – Рубенс втілив щастя молодості
та повноту життєвих сил.
Майстерне використання контрастів світла і тіні перетворювало картини в
наповнений динамікою живописний потік. Повною мірою це знайшло виявлення у
творах Антоніса Ван-Дейка (1599-1641 рр.), Дієго Веласкеса, Рембранта ван Рея.
Іспанське Відродження не скинуло духовної диктатури церкви. Іспанії була
чужа італійська свобода звичаїв епохи Відродження. Церковний контроль над
способом життя іспанців, їх релігійність зумовили строгість звичаїв у країні.
Звідси – увага передусім до морального обличчя людини, а не до її тілесно –
матеріальної оболонки. Іспанці тлумачили релігійні сюжети швидше у морально-етичному
плані, а не використовували їх, як італійці, для утвердження гармонійної краси
й фізичної досконалості людини. Нагота допускалася в мистецтві тільки при
змалюванні постатей християнських мучеників, а оголене жіноче тіло взагалі не
було до Веласкеса предметом зображення.
Найвидатніший митець "золотого іспанського
віку" Діего Родрігес де Сільва
Веласкес (1599-1660рр.) - іспанський художник,
найвидатніший митець “золотого іспанського віку”. Для його творчості
характерний інтерес до народних образів, який виявився вже в перших роботах.
Провідне місце у творчості художника займають портрети, для яких характерна
глибина внутрішнього світу людини. Портретні образи Веласкес вводить і свої
тематичні картини. Також звертався до античних тем, які були мотивом для показу
народних характерів. Цікаво, що у типового іспанця, майже відсутні релігійні
сюжети, а ті, що він вибирає, трактують близько до “бодегонес” (трактир,
крамниця) - як жанрові сцени.
Сорок років він служив
при дворі Філіппа IV. Але це не завадило йому йти своїм шляхом у мистецтві.
Веласкесові портрети сповнені гідності і сприймаються неоднозначно - при
уважному погляді розкривається багато нюансів.
Глибина проникнення "в
людину" з особливою силою виявилась у портреті папи Інокентія X. : пронизливий погляд холодних світлих
очей, стулені губи видають характер жорстокий і цілеспрямований, а можливо, й
нещадний, натура, яка навіть на восьмому десятку років не знає ні в чому
перешкод.
Портретні образи Веласкес
вводить і у свої тематичні картини, кожна з яких була новим словом в
європейському мистецтві. Таким є полотно
“Здача Бреди”, присвячене взяттю іспанцями сильної голландської фортеці
Бреда. Це перша в європейському мистецтві реалістична картина історичного
жанру.
В останні десятиріччя життя Веласкес створив три найвідоміших свої твори.
"Венера перед дзеркалом"
- вперше в Іспанії зображення оголеного жіночого тіла. Венера, яка лежить
спиною до глядача, немовби замикає собою композицію, що, на думку дослідників,
характерно для мистецтва бароко. Особливість картини полягає в тому, що
середовище насичене повітрям.
Груповому портрету під назвою "Меніни"
( фрейліни) властиві риси жанрового опису. Стоячи біля мольберта, сам
художник малює короля і королеву, відображення яких глядачі бачать у дзеркалі.
На передньому плані інфанта Маргарита в оточенні фрейлін, карлиць, придворних
собак. У дверях покою - канцлер. Обличчя інфанти, сповнене дитячої зверхності,
її легке волосся. Її кволе тільце у парадному вбранні - все пройняте повітрям,
постаті моделюються тисячею кольорових відтінків.
Третя з названих картин – «Пралі» - жанрова.
Особливе
місце в іспанському живописі другої
половини 16 - початку 17 ст. займає Ель
Греко (Доменіко Теотокопулі, 1541-1614), художник філософського мислення і бунтівних поривів, різнобічного самобутнього обдарування, широкої гуманістичної освіченості. Його творчість, аристократична, витончена, інтелектуальна, відрізняється пристрасністю, яскравою фантазією, що доходить часом до містичної екзальтації. Для Ель Греко, людини тонкої душевної організації, оточуючий світ був у стані розпаду. Мистецтво Ель Греко було психологічним виразом внутрішніх трагічних конфліктів, що відображали розлад особи і суспільства.
Ель
Греко народився і отримав початкову освіту на острові Крит, у віці 25 років переїхав до Італії. Витоки його живопису багатогранні. Це традиції іконопису і мозаїчного мистецтва Візантії, зі звучними переливами глибоких тонів. Ель-Греко – визначний майстр
колориту. Він любив пронизливо- світлий блакитно-сіростальний тон, яскраву киноварь, лимонно-жовті,
смарагдово-зелені, сині, блідо-розово-фіолетові кольори в різноманітності відтінків, збільшував силу кожної кольорової плями додатковими. Він малює релігійні сюжети (“Моління про чашу”, “Святе сімейство”), античні “Лаокоон”,
пейзажі - види Толедо, багато портретів.
Геніальним
синтезом всіх шукань, глибинних філософських узагальнень характеризуються більш
пізні роботи, вершина творчості Рембрандта
ван Рея (1606-1669 рр.) - геніальний
голландський художник. Навчання в університеті, де ретельно вивчалася Біблія,
стимулювало інтерес Рембрандта до релігійної тематики. Життєвий шлях його -
людини і художника можна простежити за його автопортретами. Вони були для нього
джерелом художнього пізнання внутрішнього світу людини. Краса і велич людини розкривається для митця
в щирості і чистоті почуттів. І композицію, і колір, і освітлення у своїх
творах Рембрандт усе більше підпорядковує виявленню духовних переживань героїв,
розкриваючи через них трагічні конфлікти реального життя. Писав на біблійні та міфологічні
сюжети. Він звертає свою увагу на принадливість і поетичність
повсякденного життя. Образи
надзвичайні не тільки монументальністю
характерів і натхненністю, вони глибоко філософські та високо поетичні.
Найбільшого психологізму Рембрандт досяг в автопортретах, яких дійшло до нас
близько ста. Головними виражальними засобами в нього були не лінії й маси, а
колір і світло. Композиція побудована здебільшого на рівновазі кольорових
звучань. У колориті переважали здебільшого відтінки червоного і коричневого, що
немовби спалахували зсередини. Колір інтенсивний, барви наче випромінюють
світло. Найкращим полотном можна вважати картину
"Блудний син". Біблейська легенда послужила для майстра
ґрунтом до створення твору, який проникнутий високими людськими почуттями.
Безпутний
син повертається додому. Він переніс багато горя, митарств, злидарства на
чужині, він усвідомив свою неправоту, своє низьке падіння. Зараз він прийшов,
впав на коліна перед батьком, притулився до його грудей оголеною головою і
завмер у батьківських обіймах, просячи прощення. Оточуючі немовби застигли в
очікуванні його слів. Але їх немає. Батько, уже старенький і напівсліпий,
чутливими, тремтячи пальцями обмацує спину рідної дитини, він весь - втілення
гарячої батьківської любові.
Дія відбувається
перед входом у дім; вся увага зосереджена на основних персонажах: стримано
склавши руки, дивляться на сцену
зустрічі двоє чоловіків та жінка, вони слугують акомпанементом. Одяг сина
відливається під пензлем художника мерехкотінням оливково-зеленого,
сіруватого, рожево-золотистого
тонів. Насичений червоний колір, яким
написано одяг батька, зігріває полотно незвичайним внутрішнім теплом. Ми
відчуваємо гармонію примирення двох людей,
велике спокутування та прощення, яке випромінює картина.
Краса і велич людини розкривається для Рембрандта в
щирості і чистоті її почуттів. Цей ідеал втілює і у своїх творах на біблійні й
міфологічні теми. Рембрандт гостро відчуває драматизм життя. У картині “Даная” оспівує одухотворену силу кохання, такого ж
радісного й щедрого, як золотисте сяйво, що владно вривається в зображений
інтер’єр.
У картині “Нічний дозір” художник оцінює людину,
сильну й благородну у своїх почуттях, через характеристики співвітчизників.
Назва твору, що виникла пізніше, помилкова, бо зображена насправді дія
відбувається вдень. Картина мала бути груповим портретом стрільців роти
капітана Баннінга Кока. Але осмисливши образи стрільців як добровільних
захисників своєї батьківщини. Рембрандт вийшов за межі жанру групового
портрету. Закінчена картина не задовольнила замовників.
Отже, мистецтво XVII ст. - віку абсолютних монархій та перемог буржуазних
революцій, віку гострої боротьби таких значних художніх напрямків, як класицизм
і бароко, - хвилює нас, в першу чергу, безсмертними завоюваннями великих
майстрів.
Це була епоха, коли художники вперше так глибоко і проникливо зуміли
заглянути в людську душу, показати життя людей та природи в самих різноманітних
проявах, відкрити таке багатство фарб та форм, яке в ньому ніколи не бачили
раніше.
б) Література та музика.
Література та музика
бароко, надихаючись ідеєю розуму, продовжували традиції Відродження. Але їх
віра в прогрес була багато в чому суперечливою. Людина - піщинка в нескінченому
Всесвіті, а її життя сповнене трагічних випадковостей.
Література бароко відображає відчуття трагічної роздвоєності
між гуманістичними мріями і релігійним благочестям, гострого збентеження та
відчаю від усвідомлення людського безсилля. У ній посилюються релігійні мотиви,
велике місце посідає тема людських страждань і смерті, мінливості та марності
буття. Література бароко стає чутливою до різних станів людської душі, немов
готуючи грунт до майбутнього сентименталізму.
Основна ідея - людина - піщинка в нескінченному всесвіті, а
її життя сповнене трагічних випадковостей.
Ще одна особливість - це посилений інтерес до незвичайних,
навіть химерних художньо - поетичних засобів: вона тяжіє до яскравих порівнянь,
алегорій, контрастів.
Напрями
літератури:
1. Маньєризм або марінізм -
працеозна література, яка розвивалася під впливом італійського дворянського мистецтва, що походить від імені італійського поета Дж. Маріно.
Головною метою його творчості була тема кохання. Головна тема
творчості - людина, яка ледь народилася
на світ, а її очі уже відкрились для сліз, тобто від народження позбавлена
волі, в житті на неї чекають страждання, а згодом і могильний морок.
Уславився він поемою “Адоніс”, твір про
любов Венери до прекрасного юнака. Поет розповідає про любов з деякою іронією і
витонченістю. Він намагається радіти, але крізь галантно – еротичну тематику
твору автор доносить до читача ідею трагічної примарності життя:
Ледь на світ вродилася людина,
І очі вже її для сліз відкриті.
2. Гонгоризм –
це іспанський різновид італійського марінізму. Ім’я цьому різновидові дав поет
Луїс Гонгора – і – Арготе.
Він вважає, що треба писати не для всіх, а лише для обраних,
для “культурних” людей. Поет оспівував у своїх творах смерть, страждання. Він
каже, що немає нічого сталого на землі, що праця марна, досвід даремний.
3. Своєрідним різновидом іспанського
бароко є філософське бароко, або кальдеронівське
(від прізвища його творця - Педо Кальдерона де ла Барки). Цій течії
властивий глибокий трагізм, філософське осмислення мінливого і марного життя,
що ототожнюється зі сном, примарною фата морганою. Кальдерон у Бога шукає
порятунку і милосердя для людини, яка, на його думку, є іграшкою в руках долі й
народжена для страждань.
Іншим літературним шедевром бароко є
поема визначного англійського
культурного і громадського діяча Джона Мільтона "Втрачений рай".
Використовуючи біблійний та богословський матеріал він створив поеми, сповнені
животрепетного, цілком актуального соціокультурного і особистісного змісту.
В
історії театру славу великого реформатора здобув Мольєр ( Жан Батіст Поклон 1622-1673 рр.). Він починав з простих
шахрайських сюжетів у дусі народного фарсу. Пародійні комічні маски Мольера
передавали у гротесковому, буфонному висвітленні найхарактерніші риси
"світської черні" - пишну мову і вигадливі манери («Кумедні
манірниці»). Серед великих комедій Мольєра - "Тартюф", "Дон -
Жуан", "Скнара".
Уся ця суперечливість
матеріального та духовного, спокою і екстазу значні плоди принесла в музиці. Це
була своєрідна змога виразити складність і збентеженість почуттів, занурення в
душевні переживання, молитвенні благання, адже значна частина інструментальної
музики мала релігійний характер. Для музики то була поява нових тем, нової
виразної мови. У музичному мистецтві виникають великі цикли - опери та
ораторії. Типове тяжіння до синтезу мистецтв - музики і драми - породило новий
музично-театральний жанр. Місцем його виникнення стала Італія, а саме -
Флоренція.
Найвидатнішим оперним
композитором, найпершим був Клаудіо
Монтеверді (1567-1643). "Схвильований, збуджений стиль'' - так сказав
про виразність своєї творчості композитор і продемонстрував його в операх
"Орфей", "Аріадна", "Коронація Помпеї''. Їх головною
особливістю є яскравий ( порівняно з
музикою Відродження) вираз емоційних станів, або, як тоді говорили
"афектів". Опера Клаудіо "Орфей" викликає інтерес і в наш
час. Багатство та розкіш декорацій, вишуканість костюмів - всі ці ознаки опери
як типового барокового мистецтва поєднувалися в ній з побутовими сценами та
народними танцями.
Проте Італія стала
колискою не тільки оперного співу, а й інструментальної музики. Це сталося
завдяки поширенню скрипки, яка з вулиць і ярмарків перейшла до концертної зали.
а потім і театральні та симфонічні оркестри. У той період італійські скрипкові
майстри кремонської школи Андреа ті
Ніколо Аматі, Антоніо Страдіварі, Джузеппе Гварнері довели мистецтво виготовлення смичкових інструментів до такої досконалості,
якої потім уже ніхто не зміг перевершити. Завдяки їх чудовій майстерності
видатні італійські композитори-віртуози змогли розробити нові музичні форми -
тріо-сонату, кончерто-гроссо, інструментальний концерт і , нарешті, концерт для
скрипки з оркестром.
Взагалі в цю знаменну для
італійського музичного мистецтва епоху працювало чимало майстрів, які були
багатогранними музикантами. Довершені зразки скрипкового концертного стилю
належать Арканджело Кореллі
(1653-1713). Він першим в історії
виконавства заснував школу скрипкової іри.
До видатних композиторів цієї епохи належить й Антоніо Вівальді (1678-1741).
Сучасники прозвали його "рудим абатом". Хоча деякий час він був
монахом, але різнився життєлюбством й яскравим та образним сприйманням світу.
Він увійшов в історію як видатний творець програмної музики, створюючи майже
реально видимі "звукові картини": чотири концерти «Пори року».
Завдяки своїм видатним досягненням музичне мистецтво Італії шанувалося в
усьому світі, а його представники - композитори й виконавці були
найавторитетнішими музикантами, які мали своїх прихильників у наступних
поколіннях.
Використана
література:
1. Гриценко В. Людина і культура. – К.:
Либідь, 2000. – с. 175 – 256.
2. Козира Є. Українська та зарубіжна
культура. – К.: Здоров'я, 2001. – с.85 – 117
3. Лекції світової та вітчизняної
культури / За ред. А. Яртися. – Львів: Світ, 1994. – с. 146 – 219
4. Українська та зарубіжна культура / За
ред. М.М. Заковича. – К.: Знання, 2001. – с. 198 – 230
Додаткова література:
1. Андроник А. В мире бароко //
Всесвітня література. – 1998. - №3. – с. 24-27
2. Мистецтво Західної Європи в ХVІІ ст. // Шкільна бібліотека. – 2004.
- №2. – с. 143 – 156
3. Рембрандт // Шкільна бібліотека. –
2004. - №1. – с. 147 – 150
4. Фехнер Е. Возвращение блудного сина
// Шкільна бібліотека. – 2004. - №1. – с. 151 - 155
