Культура країн Західної Європи ХІХ ст.

Культура ХІХ ст.

ХІХ ст. відрізнятиметься від усіх століть точним і виразним зображенням людського серця.

                                                                                              А. Стендаль

        ...найважчим і найвищим у мистецтві мені вбачається не здатність викликати сміх і сльози, а вміння діяти, як чинить природа.

                                                       Г. Флобер.

        Це мистецтво вільне, іскристе, мистецтво вільного повітря, мистецтво порівняне зі стихіями, вітром, небом та морем! Я тільки намагаюся виразити з найбільшою щирістю відчуття і почуття, які переживаю: інше мало що для мене важить.

                                                        К. Дебюсі

Мистецтво не знає меж...                "Повчальне слово Птахотепа"

1. Загальна характеристика культури ХІХ століття.

         В цілому культура ХІХ ст. базується на тих самих цінностях, що і вся культура Нового часу - раціоналізм, антропоцентризм, європоцентризм. У вирішенні фундаментальних світоглядних питань вона намагається втриматися у рамках нової культурної парадигми. Але до ХІХ ст. світ став іншим і культура обирає шлях переоцінки цінностей.

         Відбувається великий культурний переворот, який можна порівняти по значимості і масштабності з переходом людства від первісності до середньовіччя і до останнього - до Нового часу. Відомий філософ і культуролог ХХ ст. Хосе Ортега - і Гассет писав: "Ми дійсно стоїмо перед радикальними змінами людської долі, які породило ХІХ ст. Три фактори зробили можливим створення нового світу: демократія, експериментальна наука і індустріалізація. " Другий фактор і третій можна об’єднати під іменем "техніка". Ні один з цих факторів не був створений віком, вони з’явились на два століття раніше. ХІХ ст. привело їх в життя.

         Головна особливість наукових відкриттів ХІХ –  поч. ХХ  ст. полягала в тому, що вони докорінно змінювали уявлення про будову матерії, простір, час, походження життя на землі та ін. Видатним науковим досягненням ХІХ ст. була еволюційна теорія Ч. Дарвіна. Він в 1859 р. друкує працю “Походження видів шляхом природного добору”, в якій узагальнює досвід власних спостережень, досягнення біології та селекційної практики й називає головні чинники еволюції органічного світу. В подальших працях, зокрема “Походження людини і статевий добір” Ч. Дарвін висуває гіпотезу про походження людини від мавпоподібного предка. 

         У цей період виникає широка мережа лабораторій та науково-дослідницьких інститутів: Кавендишська лабораторія у Кембріджі та Пастеровський радієвий інститут у Парижі, Імперський фізико-технічний інститут у Берліні та ін.

         Значення цих трьох епохальних подій дуже важко було переоцінити і осмислити. Мова, перш за все, йде про промисловий переворот в Англії, Війну за незалежність північноамериканських колоній і Велику французьку буржуазну революцію. Саме ці події і породили основні соціокультурні процеси ХІХ ст.

         Технічний переворот в Англії почався в останній третині  ХІХ ст. і став головним змістом економічного розвитку країн Заходу.

         На трон зійшла її величність Машина, по образу і подобі якої моделюється тепер все суспільне життя. Технічний переворот змінив матеріальне середовище, в якому жили люди, суттєво вплинув на спосіб їх життя. З появою електрики змінився характер освітлення вулиць, приміщень, з’явилися трамваї, метро.

         Технічна революція демонструвала могутність людського розуму, створюючи одне чудо за іншим: електричний струм, телефон, радіозв’язок, кіно, автомобілі та ін.

         На поч. ХХ ст. перші спроби зробив кінематограф – мистецтво, найбільш пов’язане з технікою. Це сталося 28 грудня 1895 року. В цей день брати Луї та Огюст Люм’єр провели в одному з паризьких кафе демонстарцію кількох фільмів.

         Індустріалізація відрізнялась від попередніх етапів буржуазного розвитку наступними рисами:

-       фабрика замінила мануфактуру. Це привело до росту виробничої суспільної праці. Таке прискорене втілення в виробництво технічних і технологічних новинок супроводжувалось збільшенням підприємств і переходом їх до випуску масової стандартизованої продукції. Масове виробництво призводить до урбанізації, росту міст - промислових і культурних центрів.

-       підвищився рівень благоустрою і якості життя в містах. В побут людей входять телефон і телеграф, фотографія і кінематограф, нові транспортні засоби - паровоз, пароплав, автомобіль, метро.

-       складається нова система цінностей. Головною цінністю індустріальної цивілізації стає технічний прогрес. Достаток, комфорт - це орієнтири матеріальної культури, які домінують в свідомості людей.

Коротко скажу про роль війни в Америці та Велику французьку революцію.

     Перш за все проголошена Декларація незалежності 4 липня 1776 року втілила в буржуазне законодавство принципи лібералізму.  По - друге, війни за незалежність, що пройшли під впливом американської революції по всій Латинській Америці зруйнували одну із старіших колоніальних імперій. Крім того, Америка продемонструвала світові перспективи прискореного розвитку на шляху капіталізму, минувши феодалізм раніше залежних народів.

     Що стосується Французької революції, то вона відіграла особливо важливу роль в формуванні політичного клімату і духовної атмосфери в Європі. Народ усвідомлює, що вікові порядки можна змінити і  створити державу без короля і дворянства. Нове буржуазне суспільство було збудоване значно краще попереднього, але воно не було подібним на царство розуму.

     В історію світової культури ХІХ століття увійшло Як доба піднесення і розквіту літератури, образотворчого мистецтва, музики. Саме в цей період з’явились твори, які становлять дорогоцінне надбання духовної культури людства.

2. Характерні риси розвитку романтизму.

         Романтизм - ціла епоха в історії літератури, живопису, музики Західної Європи. Художні завоювання та відкриття романтиків, діалектика добра і зла, яку вони так наполегливо розкривали в поведінці своїх героїв, - усе це не просто належить історії мистецтва, а й увійшло до основного фонду сучасної культури.

         Скільки великих, по - справжньому цікавих, відомих імен!

         Перш за все романтизм виник наприкінці ХVІІІ ст. у Німеччині, Англії та Франції. Згодом він поширився в мистецтві всіх країн Європи та Америки.

Романтизм – (фр. Romantisme, від середньовічного фр. Romant – роман) – напрямок в мистецтві, що сформувався в рамках літературної течії 18-19 ст. в Німеччині.

Французьке слово Romantisme походить від іспанського romance ( в середні віки так називали іспанські романси, а потім і рицарський роман), анг. Romantic, що у 18 ст. перетворився в romantique і означає “дивне”, “фантастичне”, “живописне”.

Риси романтизму:

Ø заглиблення у внутрішній світ людини,

Ø людина як суб’єкт, неповторна індивідуальність,

Ø почуття та переживання,

Ø звертання до національних традицій.

         Чи не найяскравіша сторінка романтизму - французька. Значні соціальні зрушення в суспільстві цієї країни зумовили новий тип свідомості й ідеології, що охопив різні терени людської діяльності, зокрема й мистецтво. Романтизм означав новий напрям протилежний класицизму. З ним пов’язувалась докорінна зміна всієї системи світоглядних орієнтацій і цінностей. Романтизм заглиблюється у внутрішній світ особистості та намагається передати приховані порухи людської душі. Об’єктом романтичної літератури є не навколишня дійсність, як це було, наприклад, в просвітницькому реалізмі чи класицизмі, а людина як суб’єкт, неповторна індивідуальність. Почуття й переживання людини тут завжди на першому плані.

         Центр художньої системи романтизму – особистість, а його головний конфлікт – особистість і суспільство.

         Просвітництво проповідувало нове суспільство як “розумне”. Найкращі уми Європи заснували і пропагували це суспільство, могутнього, проте дійсність виявилась непідвладною розуму, майбутнє – непередбаченим, ірраціональним, а сучасність стала загрожувати природі людини і її власній свободі. Романтизм гостро протистоїть Просвітництву.

         Романтичний герой творить світ своєї уяви, ідеалів, відмінний від світу реального, сповненого суперечностей і трагізму. Героя не влаштовує буденна дійсність, недосконалість навколишнього світу, моральна ницість людства.

         Серцевину романтизму становлять вічні питання: сенс буття, кохання, воля, стосунки між людьми.

         Шукаючи нові шляхи розвитку мистецтва, романтики зверталися до національних традицій, фольклорних основ. У їхній творчості нерідко використовувалися традиційні народні жанри (плач, роман, пісня). Однак митці переймали не лише формальні засоби фольклору, вони проймалися духом народного мислення, художньою будовою народної творчості.

         На мою думку, романтизм це перш за все поєднання минулого і сучасного, і можливого майбутнього.

О, мені б з душного світу

Мов голуб до свого кубла,

У небо грозове злетіти,

В кочівлю сонця і орла!

         Ці рядки Байрона немов відкривають перед нами добу великих романтиків. Поезія Байрона, Г.Гейне, стверджує ідеал людини творця, духовно вільної та неповторної, обстоює чистоту помислів та віру в прекрасне, звеличує "розум серця".

         Романтизм принципово відрізнявся від напрямків та стилів попередніх епох. Романтики відкрили нові духовні виміри особистості. Вони поставили людину в центр світобудови і показали, що людина сама є величезним і розмаїтим світом, безмежним у своїх проявах. Романтичний герой пізнає не розумом, а душею, серцем, інтуїцією. Він тонко відчуває духовну атмосферу епохи, він належить її і водночас зазирає за межі реального  - у світ можливого. Але романтичний герой надзвичайно самотній. Саме такими виступають Гяур, Корсар, Каїн, Манфред у Байрона (герої "Східних поем" і "Манфреда".)

         Романтикам нерідко приписують підкреслений егоїзм, культ індивідуалізму. Але це не справедливо, тому що романтики вірили у магічну, чарівну силу кохання. Воно майже завжди поєднувалося із стражданнями. Це і трагічне кохання Квазімодо з "Собору Паризької Богоматері" В.Гюго, це і герої романів В.Скотта. І як ми можемо спостерігати романтики сміливо ступали в цей бурхливий потік. Любов для них - це життя, а відсутність любові - смерть. Кохання - сила, що дає життя людській душі, а тільки таке повнокровне внутрішнє життя й мало вартість для романтиків.

         Історичний романтизм спостерігаємо у творчості Вальтера Скотта. Він досконало вивчав історію, сучасне життя, щоби потім все це відобразити у своїх творах: “Айвенго”, “Пуританє”, “Квентін Дорвард”, “Уеверлі”, “Роб-Рой”. Під чарівним пером В. Скотта минуле жило, заграло яскравими фарбами. Очима романтика дивиться письменник на світ, що минув, милуючись ним, жаліючи, що він канув в небуття, і в той же час розуміючи, що хід історії потребує заміни старих форм життя новими.

         Втілення християнських ідей Добра, Справедливості, Любові і Вірності знаходимо у романах французьких письменників В. Гюго “Собор Паризької Богоматері”, Альфреда Мюссе “Сповідь сина віку”, Жорж Санд “Консуело”.

         Справжнім здобутком німецької лірики є творчість Генріха Гейне. Його творчість багатогранна. Дивовижно тонкий і задушевний ліричний поет, він вмів безпощадно переслідувати своїх ідейних противників.

         Романтизм теж яскраво проявився і у мистецтві, а саме в живописі. Першим французьким художником – романтиком був Теодор Жеріко. Однак його спіткала таж участь, що і більшість великих художників. Більшість сучасників зрозуміли його велику роль тільки після смерті. І термін “романтизм” вперше зявився в некролозі, присвяченому Теодору Жеріко. (На екрані проектуються картини Жеріко). Драматичний дух протесту, героїчні образи були надто яскравими, вони нагадували егоїстичній публіці про її недоліки. За життя жодна картина не була куплена державою. Невизнання, бідність, хвороба, що прирекла на повну нерухомість, здавалося, були покликані зламати бунтівливий дух майстра. Але Жеріко не здавався. За тиждень до смерті художника відвідав О. Дюма. Жеріко тільки почав відходити від операції на хребті. Він лежав подібний на мумію, худий, але малював. Дюма був здивований.  Таким був шалений романтик. Він був похований як сама бідна людина у Франції, непризнана і забута, а йому було тільки тридцять два роки.

Маніфестом нового мистецтва стало семиметрове полотно  "Пліт Медузи". Жеріко взяв події, що сталися на плоту з пасажирами французького фрегата "Медуза", який загинув з вини уряду. Серед людей на плоту є мерці, божевільні, напівживі, вони несамовито вдивляються в далину. Тут можна спостерігати і класичні риси (точний, узагальнений малюнок, різка світлотінь), і романтичні риси (драматична подія, неймовірні переживання, крайнє психологічне напруження).

Втілення євангелійських істин споглядаємо у творчості Єжена Делакруа. Гордість Франції. Один із найбільших живописців світу. Лідер романтизму – руху в літературі, музиці, живописі, що охопив ХІХ ст. Виступав проти насильства, глибоко співчував біднякам. Черпав мотиви до своїх картин з творів В. Шекспіра, Г. Гете, Дж. Байрона, В. Скота, звертався до подій Великої французької революції та до інших епізодів.

Важко розказувати про творчий шлях Делакруа. Адже це тисяча живописних полотен, біля 7 тисяч малюнків, більше півтори тисячі пастелей та акварелей, 6 великих циклів монументальних розписів. Така спадщина залишена  художником за майже піввіковий творчий шлях. (На екрані проектується картина Делакруа "Свобода на барикадах")

1830 рік. Липнева революція звершилась!

І у цей період художник приступає до написання полотна “Свобода на барикадах” – так він назвав своє полотно. Це був небувалий в історії мистецтв грандіозний репортаж про те, що збулося.

Барикади. Зрублені дерева паризьких бульварів, повалені ліхтарі, перевернуті карети. Останній штурм. Сліпучий полудень, залитий пекучими променями сонця. Дзвенить набат. Вітер розвіває трьохколірне республіканське знамено. Його високо підняла жінка. Воно кличе повсталих в атаку. Їй невідомий страх. Це сама Франція, вона закликає своїх синів до битви. Свистять кулі. Стогнуть поранені.

Смерть поряд. Безжалісні промені сонця ковзають по золоту збитого ківера. Відмітили провали очей, напіврозкритий рот вбитого солдата. Обмалювали жилисті ноги, залиту кров’ю подерту сорочку бійця, що лежить поряд.

Співають дзвони... Гримить бій... Велика симфонія... Революція радісно рокоче в полотні Делакруа. Художник вклав душу, молодий жар серця. Синій, білий, червоний – кольори стягу нової Франції, - ключ колориту картини. Незабутній образ свободи.

Делакруа створив шедевр!

Пройшло майже півтора віку. Термін чималий. Сьогодні “Свобода на барикадах” – гордість Франції, перлина Лувру. Сотні тисяч людей з захопленням любуються могутнісю Делакруа, що доніс до нас через довгі роки пафос і поезію тих далеких днів.

Досконале вираження романтичної концепції юної, відкритої для всіх життєвих хвилювань душі ми можемо спостерігати в енергійному строї і ритмі художньої манери Франциско Гойї. Розквіт живописної майстерні Гойї пов’язаний з портретом. У них він передав класичний національний тип, але водночас і глибокий індивідуальний характер, гордовитий, запальний, незалежний, з високим почуттям гідності; спокій та велич ми читаємо на обличчі славнозвісної трагічної актриси на прізвисько Ла Тірана; невиразні, “Махи” – “Маха вдягнена”, “Махи на балконі”, якими Гойя завдав удару академічні школі і цим змусив пригадати венеціанське Відродження.

Відома картина художника “Розстріл повстанців в ніч на 3 травня 1808 р.” Це картина – вершина творчості Гойї. (На екрані проектується картина Гойї)

Б’ють барабани. Брязкає метал. Завиває нічний вітер. Він доносить стогін поранених, крики живих, весь жах ночі.

Вдивіться в деталі. Руки. Руки страчених. Як лагідно обмацує землю смертельно поранений. Як до крові стиснуті кулаки проклинаючих. В якому жасі здійнялись долоні, закриваючи обличчя перед неминучим! Як закушені до болю губи! Як в’яло опущені руки у слабких і як, накінець, переможено, широко розкинулись руки молодого іспанця!

Гойя досяг в своїй картині незвичайної до цього експресії, він довів контрасти характерів і положень до накалу істинної історичної правди. Після його смерті Іспанія забула свого видатного художника. І лише молода Франція оцінила великого іспанця, інтерес до якого не згасає й досі.

Образ герцогині Альба, в яку був закоханий майстер, надихнув його на створення, як ми вже почули,  прекрасних картин та знаменитих "Мах". А хто такі махи?

Махо і махи це народ, який заселяв Іспанію у ХVІІІ ст. Вони жили в усіх великих містах, але головною резиденцією був Мадрид, а саме - Манорелія. Чоловіки - махо були ковалями, слюсарями, ткачами, промисловцями. Жінки - махи утримували кабачки, шили, торгували на вулицях фруктами, квітами.

Махи не визнавали іншого одягу, крім національного іспанського наряду. Чоловіки ходили в обтягнутих штанах до колін, в черевиках з пряжками, короткій куртці з широким шарфом замість пояса, в шляпі з великими полами і ніколи не розставались з довгими чорним плащем - капой, за складним ножем і чорною сигарою. Жінки носили відкриті туфлі, вишитий, глибокий ліф, перехрещену на грудях яскраву шаль, в свята одягали ажурну мантилью і високий гребінь. Дуже часто за лівою підв’язкою у них був маленький кинжал. Про маху  говорили, що вона на вулиці - королев, в церкві - ангел, а в ліжку - сатана. Це були жагучі, темпераментні жінки.

Слід зазначити, що музика займала особливе місце в мистецтві романтизму, адже, заперечуючи класичний раціоналізм, "культ розуму" у всіляких його проявах, романтики прагнули апелювати до людських почуттів, вплинути на які , на їхню думку, можна найкраще за допомогою музики.

Перш за все своє відображення романтизм знайшов у музиці у творчості таких композиторів як Карл Марія Вебер /Німеччина/. Його вважають основоположником німецької романтичної опери (“Чарівний стрілець”). Парадокси християнського світовідчуття споглядаємо у музичних драмах Р. Вагнера “Летючий голландець”, “Лоенгрін”, “Трістан”. Пристрасне вираження євангелійьких істин притаманне музиці Й. Брамса. Риси романтизму проявились і в музиці Росії – насамперед у вокальній ліриці О. Аляб’єва, О. Варламова, О. Гумільова. Основоположником російської ніціональної музичної школи вважають М. Глінку (“Руслан і Людмила”, “Іван Сусанін”).

Спроби поєднати романтизм із реалізмом притаманні творчим пошукам “маестро італійської революції” Джузеппе Верді, який в одному своєму листі висловив “таємницю мистецтва” чудовою формулою: "“Відображаючи правду, може, й добре, але створювати правду краще, набагато краще”. Завдяки Верді оперний театр Італії, який у ХІХ ст. був центром суспільно-політичного, духовного й культурного життя країни, став виразником найпередовіших ідей та ідеалів епохи. Дж. Верді є автором 26 опер, серед яких “Аїда”, “Травіата”. Це ціла епоха у світовій музичній культурі. Більшість із них і досі залишаються в репертуарі оперних театрів світу, що є свідченням об’єктивної естетичної цінності доробку видатного італійського композитора.

 Романтизм у мистецтві Росії проявився у творчості О. Кіпренського та      К. Брюллова і його знаменита картина “Останній день Помпеї”. (На екрані проектується картина К. Брюллова "Останній день Помпеї)

Дивлячись на цю картину, я бачу природні катаклізми, з якими успішно люди борються у теперішній час, але не дев’ятнадцять століть тому. Художник зобразив беззахисність людей перед природою. Охоплене полум’ям небо затуляють чорні хмари диму та попелу. Тече розжарена лава. Руйнуються будинки. Люди в паніці, тікають  з міста, охоплені жахом, ніби застигли на мить.

Але і в цю страшну хвилину краса людини, велич і сила людського духу повстає над смертельною небезпекою. Жінка міцно обняла своїх дочок – навіть смерть не заставить її розімкнути руки. Юнаки несуть на плечах старого батька. Обезсилена мати просить сина залишити її і рятуватись самому, але він стоїть на своєму: або вони підуть разом, або разом будуть чекати загибелі. Мужній помпеанець в пориві відчаю прикриває плащем дружину і дітей, якби намагаючись вберегти їх від вогню і граду гарячого каміння. Брюллов зобразив в юрбі і себе: художник рятує найдорожче – скриньку з фарбами та пензлями.

Ні одна російська картина не знала раніше такої слави. І багато десятиліть усі повторювали слова Пушкіна.

Везувий зев открыл – дым хлынул клубом, пламя

Широко развилось, как боевое знамя

Земля волнуется – сшатнувшихся колонн

Кумиры падают!

Пушкін побачив в картині не тільки розповідь про загибель міста. Вирішується доля народу. Падають кумири – статуї богів та героїв, яким раніше покланялись люди. Героєм картини вперше в російському живописі стає не одна людина, а народ.

3. Реалізм у мистецтві та літературі.

У 40-х рр. ХІХ ст. в європейській культурі утверджується самостійна течія - реалізм, який виводить на арену мистецтва людей справи, нового героя-буржуа. Його цікавлять доля простої людини, щастя і нещастя маси людей, їх життя. Хто  дасть більш детальну інформацію про реалізм і порівняє його з романтизмом?

Світоглядно-естетичні засади романтичного мистецтва мали певні внутрішні суперечності. Тому поступово в творах багатьох романтиків виникали елементи нового реалістичного світовідчуття.

Хоча історія реалізму як художнього методу розпочинається ще в добу Відродження, але відсутність чіткої естетичної програми довго не давала йому змоги оформитися в окремий напрям культурного життя, і лише в ІІ половині ХІХ ст. він поступово завойовує міцні позиції в літературі, образотворчому мистецтві, театрі.

Реалізм – від лат. realis – речовий, дійсний. В реалістичних творах людина виступає передусім як суспільна істота, дії якої зумовлені конкретними умовами. Розвиток реалізму супроводжує розвиток капіталістичного способу виробництва. Реалізм поєднувало з романтизмом розчарування в підсумках революції, негативне відношення до буржуазної дійсності.

Реалізм як художній метод передбачає правдиве відображення не лише деталей, а й типових характерів у типових обставинах. Показовим щодо цього є “Пармський монастир” французького письменника Стендаля, що вмів аналізувати тонкі відтінки думок, почуттів і вчинків людини та відкрив нові шляхи літератури і мистецтва ХІХ ст.

Найповніше реалізм виявився у творчості Оноре де Бальзака. Все життя видатний романіст працював над створенням великого циклу романів і повістей.

Не менш великим майстром літературної форми, тонким художником, який сказав найбільш глибоку для свого часу правду про людину, був Гюстав Флобер. Його антибуржуазність надихнула його на створення чудових романів “Мадам Боварі”, “Виховання почутів”, “Проста душа”.

Великих вершин в цей період досягла французька новела. Її найбільш визнаним майстром став Проспер Меріме. Його приваблювали незвичайні характери, яскраві барви, екстремальні ситуації.

На відміну від романтиків, яких цікавили неймовірні ситуації, незвичайні особистості, світові катаклізми, реалізм зайнятий вирішенням інших проблем. Його цікавить не просто людина в надзвичайних обставинах і бурхливе, сповнене жаги життя, а життя серця, душі та розуму в нормальному стані. Саме такими є новели  - маленькі шедеври Гі де Мопассана, де на кількох сторінках розкривалося життя: “Пампушка”, “Дядечко Мілон”, “Дуель” та ін.

Прекрасні зразки реалізму дає і образотворче мистецтво. Раніше всього реалізм утвердився в Англії, що прямо було пов’язано з промисловим переворотом. Проте найбільш яскраво він був висвітлений у французькому живописі, а саме у пейзажі – найменш тенденційно насиченому жанрі. Група молодих живописців – Теодор Руссо, Жюль Дюпре та ін. – приїхали у Барбізон малювати етюди з натури.

Один з найтонших майстрів фр. Пейзажу – Каміль Коро.  ( На екрані проектуються картини К. Коро "Вечір", "Віз сіна"). Людина в пейзажах Коро органічно входить у світ природи: жінки, які збирають хмиз, селяни, які повертають з поля. Він ніколи не малював стихію або нічний морок. Досвітня пора або тихі сутінки – це улюблений час художника. Кольори переливаються у небагатій гамі: сріблясто-перлинний та блакитно-перламутровий тонів. Прошу звернути увагу на репродукцію картин "Вечір" та "Віз сіна".

Картина належить до часу вищого розквіту творчості художника. На перший погляд буденний мотив - візок у полі на мокрій після дощу дорозі відчутний митцем як поетичний образ. Все переливається і блискає в цьому скромному кутку природи: напоєні вологою земля і повітря, хмари, що швидко рухаються, дерева, що тріпотять на вітрі. Динамічний, м’який мазок із найбільшою точністю передає це мінливе життя природи. Споглядаючи його картини, відпочиваєш душею від ропоту та гомону наших індустріальних міст, в яких відпочинок на лоні природи велика рідкість.

Реалізм пов’язаний з ім’ям Гюстава Курбе - французький живописець, реаліст, який викликав ненависть міщан.  Як писав Л. Вентурі, жодний художник не викликав такої ненависті міщан до себе, як Курбе, але жодний і не спричинив такого впливу на живопис ХІХ ст.

Головний засіб вираження Курбе – це колір. Усе грунтується на багатстві напівтонів. Для нього найважливіший об’єм речей за їх силует. Його постаті немовби виступають з картини. Часто він зображав провінційне життя, сцени полювання, краєвиди, натюрморти. Перед вами дві репродукції картин художника "Дробильники каменю", та "Жінки, що сіють просо". (На екрані проектуються картини Г. Курбе).

Уявлення про основні художні стилі в мистецтві ХІХ ст. легко скласти на прикладах живопису, що були в цьому столітті основним видом образотворчого мистецтва. Скульптура відставала від живопису і  деякій мірі залежала від офіційних смаків і вимог. В останній третині ХІХ ст.  європейська пластика висунула двох майстрів, без характеристики творчості яких уявлення про розвиток мистецтва тих років буде неповним. Ось один із них. ( відео фрагмент).

Роден Рене Франсуа Огюст (1840-1917) - французький скульптор. Навчався в Парижі в Школі декоративного мистецтва. Відчував вплив Донателло, Мікеланджело, готичної скульптури.

Раннім роботам ("Людина зі зламаним носом", "Бронзовий вік") притаманні сміливість образних та пластичних шукань, філософська глибина задуму, життєвість у передачі складного руху та енергійне моделювання об’ємів.

З 18880 року і до кінця життя Роден працював над символічним втіленням людських пристрастей - горельєфною композицією "Ворота пекла", образи навіяні поемою Данте, античною міфологією, біблійними легендами.

Його творчість дедалі більше тяжіє до ускладнених символічних образів, виявлення людських емоцій. Витвори Родена набувають ескізного, ніби незавершеного характеру, контрастнішою стає гра світлотіней і форм, інколи підкреслено живописних. Це дає змогу Роденові, одному з основоположників імпресіонізму в скульптурі, створити враження важкого народження форм зі стихійної, аморфної матерії. Водночас митець завжди зберігав пластичну певність форми і надавав особливого значення  її фактурній відчутності як важливому засобові загострення образу.

Придивіться уважніше до однієї із робіт Родена, а саме скульптурної групи "Громадяни Кале". (На екрані демонструється слайд).  Шість постатей скомпоновані так, що, переводячи погляд із однієї постаті на іншу, ми бачимо концетрований вираз людських почуттів. Рішучість і відчай, ненависть і страх, мужність і тривога звучать у них. У процесі роботи Роден відкрив пластику страждання. Бугристе ліплення підкреслює запалі очі, важкі вилиці, набряклі суглоби, вени рук і ніг. Митець міцно зв’язує із землею важку масу постатей, одягнених в грубі одяганки смертників. Монотонний повтор цих постатей нагадує класичну скульптуру середньовічних храмів.

Скульптурна група "Громадяни Кале" присвячена подвигу шести громадян цього міста. Події відбувались під час Столітньої війни між Англією та Францією. У 1347 р. англійський король Едуард ІІІ після тривалої осади змусив місто Кале здатися. Король пообіцяв залишити городянам життя, якщо шестеро найіменитіших із них прийдуть до нього з петлею на шиї і принесуть ключі від міста. Першим зголосився піти на смерть Естам де Сен П’єр.

Як відобразити цю глибоко трагічну, героїчну подію давнього минулого? Що відчував, про що думав, ідучи на смерть? Загально відомо, що смерть не така страшна, як страшне її чекання, думки про неї. Герой іде на самопожертву свідомо. Прощання з життям, по-різному відтворено шість разів, з особливою силою впливає на глядачів. Звідки не продивиться, можна побачити різні нюанси суперечливих почуттів - то вагання, сум, відчай, то незамна рішучість. І домінує, перемагає рішучість. І саме цей момент Роден розкрив як психологічну драму. 

4. Творчі пошуки митців – імпресіоністів.

         В світі мистецтва є майстри, які володіють надзвичайною здатністю втілювати свою любов чи ненависть, схильність до свого часу чи негативізм  в надзвичайно яскраво окреслених пластичних образах. Ці художники чарують нас і беруть в полон миттєво і навічно, як тільки ми починаємо вивчати їх творчість, вдивляємось в їх полотна, прислухаємось до музики картин. Саме таким чимось новим, до цього невідомим є творчів митців - імпресіоністів.

Безпосередньо історія імпресіонізму охоплює лише 12 років: від першої виставки 1874 р. до восьмої, останньої, в 1886 р. Все почалося з того, що в 1863 р. художники, яких офіційне журі не прийняло на чергову виставку «Са­лонів», організували свій «Салон знех­туваних». На цій виставці була пред­ставлена робота Едуара Мане «Сніда­нок на траві» (Париж, музей Орсе), що спричинила грандіозний скандал.     ( На екрані демонструється картина Е. Мане "Сніданок на траві"). На картині у незвичній живописній манері були зображені молоді чоловіки, вдяг­нені у чорні парадні костюми з кра­ватками, й оголені жінки, що вели друж­ню бесіду. Всі вони природно гармоні­ювали з пейзажем. Мане звернувся до теми, яка вже звучала в мистецтві. Іта­лійський художник Джорджоне ще на початку XVI ст. написав картину (до­писану Тиціаном) із дуже схожим композиційно сюжетом «Сільський кон­церт» (одягнені музиканти й оголені жінки блискуче вписані в пейзажне середовище). І хоча Мане більше ціка­вили проблеми сонячного світла та повітряний простір, поява цієї роботи все ж таки викликала глибоке обу­рення, неприйняття її пересічним гля­дачем. Ще полемічнішою була наступна робота художника — «Олімпія» (Са­лон 1865 р.), що відбивала його уяв­лення про ідеал жіночої краси. Мане стає головною фігурою всієї прогресив­ної художньої інтелігенції Парижа. Навколо нього об'єднуються молоді художники: Клод Моне, Огюст Рену-ар, Каміль Піссарро, Едгар Дега, Анрі Тулуз-Лотрек, Берта Морізо, Альфред Сіслей, Поль Сезанн та ін. Ці талано­виті митці не визнавали офіційних ка­нонів у мистецтві (офіційні художні кола відповідали художникам тим са­мим, — їх теж не приймали), жадали знайти нові, свіжі форми, особистісне рішення живописних завдань, тому кож­ний з них обирав свій шлях.

У чому ж секрети художнього ме­тоду імпресіоністів? Художники праг­нули передати у своїх творах безпосе­реднє враження від середовища, що Їх оточувало, і передовсім від сучасного міста з його рухливим, імпульсивним, різноманітним життям; від пейзажу з його швидкоплинністю, мінливістю, бар­вистістю. Власне, від французького impression — враження і походить на­зва цього напряму в мистецтві. Ці вра­ження художники втілювали в карти­нах, створюючи засобами живопису ілюзію світла та повітря. Вони розкла­ли основні кольори спектра і почали писати чистим кольором, не змішуючи його на палітрі, використовуючи оптич­не сприйняття ока, що на певній відстані зливає окремі мазки в єдиний живо­писний образ. Імпресіоністи намагалися бути максимально наближеними до того, як той чи інший предмет людина ба­чить у натурі — в усій складній взає­модії зі світлоповітряним середовищем. Розчинивши колір у світлі та повітрі, позбавивши предмети матеріальної форми, імпресіоністи тим самим фак­тично зруйнували матеріальність світу. Наприклад, у славнозвісній серії лон­донських пейзажів Моне ця розчиненість була зумовлена вологістю атмосфери місць, зображуваних художником. Проте у гонитві за враженнями, корот­кими та гострими, вони природно дійшли того, що картину практично не можна було завершити: враження весь час змінювалися, і зупинити цей процес було неможливо. Картину підмінили етюдом, типове — випадковим, соціаль­не — фізіологічним, навіть біологічним. У цьому дослідники вбачали слабкість імпресіоністів.

Однак слід нагадати, що саме імпре­сіоністи вперше вийшли на пленер (жи­вопис на відкритому просторі), предста­вили колір в усій його чистоті, в повній силі. Вони володіли високою, доскона­лою культурою етюду, в якому вража­ють надзвичайна влучність спостережень, сміливість і несподіваність композицій­них рішень. Усе це надзвичайно збага­тило мову мистецтва і справило вели­чезний вплив на всі наступні течії, на­прями та ідеологічні платформи.

Жанрові прийоми запроваджені імпресіоністами

- робота на відкритому повітрі;
- серії творів на один сюжет;
-відсутність чіткого контуру;
- роздільний мазок;
- підкреслена випадковість   
  композиції.

Об'єднуватися імпресіоністи поча­ли, як уже зазначалося, навколо Едуарда Мане (1832-1883). Упродовж усього життя він захоплювався видат­ними колористами Тиціаном, Гойєю, Рубенсом та ін. Загалом Мане відрізнявся від імпресіоністів тим, що не відмовився від широкого мазка, а головне, від узагальненої характерис­тики; зберіг синтетичність форми і цілісність характерів. Живописець від природи, з тонким відчуттям кольору, він ліпив форму широким, пастозним мазком, могутньою живописною плямою. Відображав життєву достовірність з романтизацією зовнішнього обліку моделі. Віддавав перевагу не пейзажу , а побутовому сюжету з вираженою соціально - психологічною підосновою. Найцікавіші роботи: «Аржантей», 1874, Ньйю-Йорк, музей Метрополітен; «Бар у Фолі-Бержер», 1881—1882, Лондон, галерея Інституту Курто. (На екрані проектується репродукція картини). В «Барі...» художник досягає синтезу меланхолії та чарівності життя Монмартра. За спи­ною чарівної барменши віддзеркалюєть­ся зала, заповнена людьми. Всю мінливість життя, побаченого немовби­то в одну мить, він відображує ніби в потойбічному ірраціональному баченні: глядач ніби вдивляється в той чи у цей світ, відчуваючи його мерехтливість, плинність, хиткість.

Істинним главою імпресіоністичної школи був Клод Моне (1848-1926). Саме в його творчості втілилося ос­новне завдання цього напряму жи­вопису — проблема світла та повітря. Світ Моне з його предметами, що роз­чиняються в світлоповітряному про­сторі, невпинно позбавляє їх матеріаль­ності і перетворює на гармонію кольо­рових плям. Моне десятки разів пише один і той самий мотив, спостерігаючи ефекти освітлення в різні часи доби, року, прагнучи «схопити» одну-єдину і неповторну мить «життя» того чи того предмета або явища. Так з'явили­ся його знамениті «Стоги», «Руанські собори», «Тополі», «Німфеї», в яких він ставить завдання вловити складну гру світла і взаємодію його з матеріальною поверхнею зображуваного за умови не­рухомості останнього. Від знаменитих «Руанських соборів» (усього їх понад 20 версій) у музеї Орсе неможливо відійти. (На екрані проектується репродукції картин Моне). Вони заворожують, змушують вас розчинятися у світлі, у сутінках, у спекоті полудня: міняться, пливуть, ди­хають, ніби маряться.

      Одним з найчарівніших художників - імпресіоністів був Огюст Ренуар (1841—1919). Він мав величезний жи­вописний хист. Здається, що його натх­ненні твори виконані легко, швидко, ніби жартома, але насправді це зовсім не так. Ренуар був старанним трудів­ником, його композиції завжди глибо­ко продумані, в них немає елементу ви­падковості, який дуже характерний для імпресіоністів у цілому (Наприклад: "Сніданок рибалок"). Його живописній техніці властива своєрідність: він використовує лесировку (прозорий шар рідкої фарби, що наноситься на полотно, змінюючи ко­льорові відтінки). Він писав переваж­но жіночі моделі — портрети та «ню» (оголене тіло). (На екрані проектується репродукція картини Ренуара "Оголена"). Ренуарові образи по­будовані на гармонії чистих, мажорних, радісних поєднань кольорів. Він сприй­має людину як частину пейзажу. На відміну від своїх товаришів, Ренуар не відмовляється від зображення лю­дини, намагаючись перенести принци­пи, вироблені в пейзажі, на неї.

Милуючись портретами Ренуара, ро­зумієш, що людина, передусім жінка, — найпрекрасніше в загальній гармонії світу. Жінки Ренуара одного яскраво вираженого типу: в них матова шкіра, рожеві щічки, блискучі вологі очі, легке волосся з непокірливим чубчиком, пухкі червоні губи — тип паризької гризет­ки другої половини XIX ст. їхня чарівність — у ледь помітній усмішці, в тонких відтінках настрою Пише Ренуар блискуче: важко визначити, наприклад, якого кольору сукня мадам Самарі: (на екрані демонструється репродукція картини Ренуара "Портрет Ж. Самарі)    вона немовбито зіткана з безлічі відтінків білого, рожевого, перлистого, сірого (саме цей період творчості митця називають "перлистим"). Колір розчиняється в світлоповітряному просторі, фігура огорнута серпанком, що створює відчуття ніжності, свіжості, незвичайної життєвості всього образу. Вражають безкінечні пошуки краси, жіночості, світлоносності оголеного тіла в знаменитих перлинових "Купальницях" Ренуара (на екрані демонструється репродукція картини Ренуара).

Роботи майстра ще за його життя          розкуповували найрізноманітніші шанувальники мистецтва. Нині ці полот­на можна побачити майже в усіх відо­мих музеях світу (як в Європі, так і в Америці).

Послідовним імпресіоністом не мож­на назвати й Едгара Дега (1834-1917). Народився художник у родині великого фінансового буржуа, здобув блискучу академічну освіту. Вчився в Школі красних мистецтв у Парижі. Він багато мандрував, особливо Італією, що,           безумовно, вплинуло на його ранні ро­боти. Однак прагнення до реалізму, до відображення дійсності, нових сюжетів привели художника на іподром та за лаштунки театру, де він відкрив для себе чарівний та казковий світ (На екрані проектується репродукція картини Е. Дега "Зірка балету"). Дега із задоволенням спілкувався Мане, Золя та Сезанном, але ж не поділяв повною мірою їхніх імпресіоністичних концепцій. Він не розумів рабської    залежності художника від пленеру, відмовлявся від необхідності ретельного стеження за зміною світла та мінливістю руху. Художник був дуже вимогливим до себе в роботі, виявляв надзвичайну проникливість у переданні мінливості враження — в цьому він був справжнім імпресіоністом. Водночас його творчості притаманні глибина думки, гар­монія форм, постійний пошук доскона­лості. Майстер надавав особливого зна­чення лініям: його точні, швидкі малюн­ки виконані впевнено, кожен штрих про­думаний, нанесений одним рухом олівця.

Його знамениті танцівниці - ніби зіткані з повітря (На екрані проектується репродукція картини Е. Дега "Голубі танцівниці"). Їхні фігурки нагадують барвисті арабески, але художник не забуває, що ці маленькі балерини страшенно змучені монотонними репетиціями.

Наприкінці життя Дега майже втратив зір. Він відмовився від рисунків та гравюр, працював лише в техніці пастелі. Саме пастельні роботи змусили майстра шукати нових шляхів у реалізації задумів. Колір стає засобом моделювання форми, композиція спро­дується, полотна наповнюються тремтливими штрихами насиченого блакитного, рожевого та жовтого кольорів. Так хвороба привела Дега до використання тих прийомів, що стали провідни­ки у творчості художників наступних поколінь, зокрема фовістів.

         Отже, ми побачили на сьогоднішньому семінарському занятті як насичена, напружена ідейна атмосфера ХІХ ст. помітно вплинула на літературу, театр, мистецтво. Одним із головних завдань літераторів, художників, музикантів, як уже говорилося, стає пізнання людини та пошуки виходу з трагічної суперечності між особистістю і соціальним середовищем. Як побачили, людина зображається у всій її складності, а проблема гідного існування кожної людської істоти стає однією з головних колізій творів мистецтва. І на завершення сьогоднішнього заняття я прочитаю вірш відомого методиста України О. Ніколенко

"Слово мистецтва"

Мистецтво незбагненне й незрівняне -

Його не може розум осягнуть,

Є в ньому вічна і священна тайна,

Що кличе людство на духовну путь.

Чому обличчя змінюють епохи?

І час від часу інша новина?...

Здається, наче розібрались трохи,

Та знов відкрилась більша глибина.

Мистецтво підіймається на крилах

До вищої мети між інших мет,

Воно летить невпинно і нестримно,

Шляхи його - мов спалахи комет.

То величає, то сміється їдко,

То говірке, то стримує вуста,

Примхливе і вибагливе нерідко,

А інколи грайливе, як дитя.

Воно, як жінка, чарівне й прекрасне,

Вдиха натхнення яблуневий цвіт,

Та якщо жінка із роками гасне,

Краса мистецтва не рахує літ.