Лекція №1 Культурологія як наука. Поняття про культуру.

Лекція №1

Тема: Культурологія як наука. Поняття про культуру. 

Зміст лекційного матеріалу:

 1.Культурологія як наука. Поняття та сутність.

2.Історичні та теоретичні передумови формування науки про культуру.

3.Матеріальна та духовна культура.

4.Поняття світової та національної культури.

5.Первісні форми релігійних вірувань.

6.Міфи та печерні малюнки.

 І.  Культурологія як наука. Поняття та сутність.

Серед гуманітарних і світоглядних дисциплін кінця ХХ – поч.. ХІХ ст.. поважне місце належить культурології. Вивчення українського суспільства через культурологічні процеси важливо саме сьогодні, оскільки теоретико – методологічна база культурології уможливить розуміння важливості та значущості таких феноменів світового значення як Україна та українці. Сприйняття і розуміння культури як суспільного явища допоможуть кваліфіковано аналізувати, систематизувати, класифікувати та створювати оптимальні моделі процесів духовного, соціально-політичного та культурно-мистецького життя, а також на цій основі впорядкувати й унормувати розмаїття форм людської діяльності. Загалом аналіз стану світової та вітчизняної культурології має враховувати філософсько-естетичний, соціокультурний, методологічний. Організаційний, проблемно-тематичний та українознавчий аспекти.

         Особливості культурології як науки спричинені її багатовимірним феноменом. Нині культурологія перебуває на стадії становлення, уточнення свого предмета, об’єкта і методів дослідження, а сама культурологічна наука набуває теоретико-методологічної зрілості.

Назва дисципліни походить від латинського слова “culture” і грецького слова “logos” (слово, вчення).

Культура. Що містить у собі це слово? Що розуміємо, промовляючи його?

Український культуролог Вадим Скуратівський наголошує, що культура – це сума людської пристуності на Землі.

Так, культура – це самореалізація людини у світі, її самовираження, спосіб її діяльності.

Виходячи з цього , можна стверджувати, що два світи творять людину:

Природа                    Культура

                      

              Людина

Одночасно людина творить культуру. Культура є продуктом людської творчості.

Людина                                          Культура.

Поняття „культура” (від лат. – обробіток, розвиток, виховання, освіта, шанування) має багато значень, які склалися історично і віддзеркалюють різні сторони, елементи, форми цього складного явища. В наш час культуру вивчають десятки наук, і кожна обирає один аспект, певний кут зору, підхід.

Спираючись на вищесказані приклади ми можемо стверджувати, що творцем, об’єктом і суб’єктом культури, її носієм, її змістом і її результатом є людина.

Вирізняють кілька підходів щодо наукового статусу культурології, а саме:

·        Культурологія – це комплекс дисциплін, що вивчають культуру по історичній вертикалі її розвитку, соціальному функціонуванню з визначенням кінцевого результату системності культурного феномену;

·        Культурологія – це сукупність дисциплін, що вивчають культуру і намагаються осягнути її як цілісне явище з урахуванням надбань супутніх дисциплін, а також з позиції культурології, національних, регіональних особливостей в їх історичному розвитку;

·        Культурологія – це самостійна наукова дисципліна в системі соціально-гуманітарних знань.

Як прийнято вважати, культурологія як наука про зародження та розвиток культури, її структуру, механізми розвитку і методи досліджень почала формуватись досить давно, але сформувалась десь у другій половині ХХ ст. Саме в цей час відбувається інституалізація культурології як сфери наукового знання.

Об’єктом вивчення культурології є суспільство, предметом – дослідження культури як цілісного системного явища. Культурологія вивчає культуру суспільства і його суб’єктів. Культурологію називають філософією культури.

Культурологія – це наука, що вивчає систему культури, її ґенезу, зміст і структуру, закономірності, засоби і форми виявлення життєдіяльності людей.

Вперше це поняття вжив видатний римський мислитель, оратор, державний діяч Цицерон (106-43 рр. до н.е.). У культурі він вбачав, з одного боку, діяльність по перетворенню природи на благо людини, а з іншого,- засіб удосконалення духовних сил людини, її розуму. На думку видатного філософа давнини культуру треба плекати так, як селянин плекає землю. Пізніше слово “культура” все частіше починає вживатись як синонім освіченості,  вихованості людини, і в цьому значенні воно увійшло у всі європейські мови, у тому числі і до української.

Лауреат Нобелівської премії з хімії Вільгельм Освальд вважав, що все існуюче в світі – це енергія, навіть свідомість є одним з видів енергії. Культура – це сукупність факторів, які сприяють прогресу людства. Наука про культуру має вивчати реальні процеси, пов’язані з енергією. Виходячи з закону збереження енергії, дослідник вважав, що намагання звести енергетичні втрати до нуля складає сутність будь-якої культурної дії, і прогресу в цілому. Таким чином, на думку В. Освальда, функція культури полягає в збереженні енергії. Питанню про культуру присвячена спеціальна робота „Енергетичні основи науки про культури” (1890 р.), а питання про культурологію як окрему науку про цивілізації він обґрунтував у 1925 р. в статях „Система наук” і „Принципи теорії освіти”. Значна переоцінка його наукової діяльності відбулася в 70- х  на початку 80-х рр., в рамках нової синергетичної парадигми.

Виникнення культурології було спричинено багатьма чинниками, зокрема:

        зміною в поглядах на поняття „культура” (від обробітки землі до удосконалення людських якостей і сукупності матеріальних і духовних надбань людства та способів людського буття);

        потребою у систематизованому вивченні різноякісних культурних явищ, що були накопичені в різних галузях знання;

        необхідність виявлення загальнозначущого, закономірного та типологічного у різноманітті форм і проявів культури.

Культурологія – це наука, що формується на стику соціального і гуманітарного знання про людину і суспільство, вивчає культуру як цілісність, специфічну функцію і модальність (один із проявів) людського буття.

Існує ще безліч інших визначень культурології, відмінності між якими інколи є досить суттєвими. Розбіжності у визначеннях підкреслюють молодість науки культурології та складність, суперечливість і діалогізм її формування.

Як і будь-яке визначення, визначення культурології має вказувати на об’єкт і предмет пізнання культурології як науки.

До визначення об’єкту культурології слід підходити обережно, оскільки спроба надати єдине визначення культури завжди викликає безліч суперечок. Кожний напрям в дослідженні культури (культурна антропологія, психологічний або соціологічний підхід до культурологічних досліджень та інше) послуговується лише своїм робочим визначенням.

До складових культурологічної бази належать всі форми суспільної свідомості, серед них: мистецтво, література, естетика, етика, філософія, логіка, а також сама людина та її життєдіяльність. Тому, культурологія зводить до спільного знаменника понятійно-категоріальний апарат, об’єднує всі культурно-мистецькі дисципліни.

ІІ. Історичні та теоретичні передумови формування науки про культуру.

Культурологія — невід'ємна складова сучасного гуманітарного знання. Включення культурології до системи навчальних дисциплін є свідченням визнання того, що якому б роду діяльності не присвятила себе людина, до якої б професії вона не готувалася, без знання про культуру, без розуміння закономірностей її існування та без уявлення про культурні перспективи людства вона не може бути висококваліфікованим спеціалістом з відповідною ерудицією та сучасним світоглядом, активним та відповідальним творцем культури, який своїми свідомими зусиллями сприятиме її збагаченню та прогресивному розвиткові».
Від самих початків своєї історії людство намагалося зрозуміти особливе місце людини у світі, ЇЇ відмінність від усіх інших живих створінь.

Вже у міфологічній свідомості виявляється спроба людини пояснити зв'язок «світ» та «Я».

З одного боку, людина сприймає себе як мікрокосм — частинку макрокосму, всесвіту, в якому панує божественний закон — логос. Місце людини у космічній гармонії визначається законом мойри — межі. 

З іншого боку, людина демонструє здатність виділяти себе зі світу природи та протиставляти себе цьому світові, усвідомлення того, що людське — культурне — буття відрізняється від буття природного.

У Стародавній Греції зародилася ідея культури, яка відображена у понятті «пайдейя» (з грец. — виховання, освіта), що позначало процес формування зрілого мужа з несвідомої дитини, становлення людини як розумної та соціальної істоти. 

З добою античності пов'язані і початки теоретичного осмислення культури.

Так, Геракліт (520-460 рр. до н. е.) висунув тезу про постійну мінливість, розвиток культури.

Цю ідею розвинув Гесіод (кінець VIII — початок VII ст. до н. е.) у своїй поемі «Роботи і дні». 

Ідеї Гесіода були розвинуті філософами-іонійцями, і, зокрема, Анаксимандром (близько 610-550 рр. до н. е.). 

Римський державний діяч, мислитель і блискучий оратор Марк Тулій Цицерон (106-43 pp. до н. е.) у творі «Тускуланські бесіди» (45 р. до н. е.) говорить про культуру як про те, що є вия¬вом людської духовності і полягає у плеканні духу: «cultura animi autem philosophia est» («але культура духу є філософія»).

В епоху Середньовіччя культура розглядалася через призму зв'язку Бога і людини.

Християнство проголошувало, що створений Богом світ — єдиний, складається з «неба і землі» й існує за встановленими Ним законами.

Августин Аврелій (354-430) вважав, що людина є частинкою створеного Богом світу і поєднує в собі природне начало, яке зближує її з іншими живими істотами, з тим, що притаманне лише їй — розумом і волею. Августин нагадує, що все людство походить від Адама й Єви, а тому людський рід єдиний. Він становить собою Universitas — єдине ціле, спільноту, і є складовою універсуму — Всесвіту. 

Великий мислитель Середньовіччя Тома Аквінський (1225-1274) пояснював культуру як світ символів, через які Бог промовляє до людини, та як засіб своєрідної «обробки» власних здібностей, виховання розуму і почуттів, що сприяє зміцненню віри і поєднанню з Богом.

У добу Відродження культуру розглядають як «витвір» людини, яка своєю творчістю продовжує акт божественного творіння, як плід її мудрості та діяння. Італійські гуманісти стверджували, що створений Богом світ людина доповнила власними витворами — житлами, селищами і містами, ремеслами, наукою, мистецтвом. Таким чином вона завершує справу створення світу, а тому людина — істота богоподібна. 

Первісна латинська форма цього поняття — «studia humanitatis». Його запровадили італійські інтелектуали, вкладаючи у нього такий сенс: ревне вивчення усього, що становить цілісність людського духу, пізнання тих речей, які стосуються життя та моральності і які вдосконалюють та прикрашають людину.

Гуманісти вважають, що природа постає в культурі у перетвореному й очищеному вигляді. Здійснене гуманістами «відкриття людини» дало змогу поновому поглянути на культуру: вона є тим, що виявляє особливе місце людини у світі, межею, яка відділяє та відрізняє її від усіх інших живих істот.

Самостійного наукового значення слово «культура» набуває в європейській філософії XVII-XVIII ст., коли англійський філософ і політичний мислитель Т. Гоббс (1558-1679) та німецький філософ і правознавець С. Пуфендорф (1632-1694) сформулювали положення про два стани, в яких здатна перебувати людина: природний (status naturalis) та культурний (status culturalis). 

Філософи-раціоналісти XVII ст. (Р. Декарт, Б. Спіноза) намагалися зрозуміти, яким чином в культурі поєднуються фізична і духовна природа людини, тіло і дух. Вони пропагують культ «природної людини», яка, на їх думку, існувала на початках історії і являла собою ще не зіпсуту цивілізацією істинну людину. Вони бачили таку людину в минулому — у звичаях стародавніх греків, або серед «благородних дикунів» — індіанців відкритого на той час Нового світу.

Саме в їх творах започатковано протиставлення «природної» та «цивілізованої» людини, яке стало провідною ідеєю філософської думки XVIII ст.

Філософська думка Просвітництва протиставляла культуру «натурі» (природі) і розглядала її як «чисту духовність», виключаючи зі сфери культури матеріально-виробничу діяльність. Істинна культура, на думку просвітителів, — це філософія, наука, художня творчість. Вона утверджується в суспільстві шляхом освіти, звільнення від неуцтва та марновірства. Лише індивіди, виховані на засадах розуму, науки, освіти можуть стати творцями досконалого суспільства та досконалої держави, які відповідають людській сутності.

Філософська думка Просвітництва протиставляла культуру «натурі» (природі) і розглядала її як «чисту духовність», виключаючи зі сфери культури матеріально-виробничу діяльність. Істинна культура, на думку просвітителів, — це філософія, наука, художня творчість. Вона утверджується в суспільстві шляхом освіти, звільнення від неуцтва та марновірства. Лише індивіди, виховані на засадах розуму, науки, освіти можуть стати творцями досконалого суспільства та досконалої держави, які відповідають людській сутності.

Одним із перших ідею прогресу виклав Ж.-М. Кондорсе (1743-1794) у творі «Ескіз історичної картини прогресу людсько¬го розуму» (1795). 

Ф.-М. Вольтер (1694-1780) визначав прогрес як розвиток потенцій «природної людини», рух від варварської грубості до цивілізованості. У своєму творі «Досвід про звичаї і дух народів» він звертається до культурно-історичних реалій життя народів Європи, Китаю, Індії, Персії, арабського Сходу і доходить висновку, що, незважаючи на всі відмінності, вони демонструють еволюцію, яка «сходить щаблями розуму і просвітництва від варварства і забобонів».

Слід зазначити, що філософи-просвітителі використовували не поняття «культура», а термін «цивілізація», що відображає «соціоцентричність» їх погляду на культуру, яка нерідко ототожнюється з політичною історією, пов'язується з ідеєю побудови ідеального суспільства та виховання гідного його «ідеального громадянина.

Німецька класична філософія, на відміну від французької просвітницької ідеології, зосередила свою увагу не стільки на проблемах політичного перестрою держави і суспільства, скільки на проблемах морального виховання людини. Свідченням цього стало, зокрема, використання німецькими філософами поняття «культура», в якому більш чітко акцентується на значенні людського моменту.

Німецькі мислителі намагалася усунути протиріччя «культура — природа», пояснюючи, що ця опозиція виступає лише необхідним моментом на шляху історичного розвитку духу та майбутнього поєднання світів — природного і культурного.
І. Кант (1724-1804) вважав, що світ природи — це світ, де панує закон причин та наслідків, біологічної доцільності, несвободи. У «Критиці здатності судження» І. Кант говорить про те, що головною метою природи стосовно людини є культура — звільнення людини від диктату природи, від влади чуттєвих, тваринних бажань. 

Саме моральність стає в І. Канта вищим проявом культури. 
Післякантівська філософія намагалася знайти шлях узгодження чуттєвої та розумної природи людини, заперечуючи тогочасну цивілізацію як стан, ворожий людині. Так, Ф. Шиллер (1759-1805) у «Листах про естетичне виховання» шукає в культурі засіб для досягнення гармонії між чуттєвою і моральною сферою людського життя, започаткувавши тим самим романтично-естетичний напрям у трактуванні культури.

Завдання культури, на його думку, полягає у тому, щоб зберегти і розвинути кожну з цих сфер. Німецький філософ Й. Гердер (1744-1803) у праці «Ідеї до філософії історії людства» говорить, що в світі панує Божественний порядок, який виявляється у закономірному взаємозв'язку речей та явищ у світовій системі і який людина відкриває для себе через культуру. Завдяки культурі людина усвідомлює своє місце в світі, свій зв'язок із природою, в якій вона є найвищою ланкою розвитку. Найвищою ж метою цього розвитку є становлення гуманності, яка полягає у щасті кожної людини.

Суттєво збагатилося розуміння культури у XIX ст. Поняття «творчість» є ключовим у філософії культури Г. Гегеля (1770-1831), який розглядає її як те, що дає змогу розширити сферу людського буття і разом з тим забезпечує спадкоємність культурного надбання. Культура — Bildung — для Г. Гегеля означає розвиток людського духу. Вона починається зі становлення індивідуальної суб'єктивності (суб'єктивного духу) і закінчується досягненням сфери релігії та філософії (абсолютний дух). Отже, культура — це засіб для включення людини в єдине світове ціле.

В історії культури Г. Гегель вбачає певну аналогію з життям людини, яке включає в себе дитинство, підлітковий вік, юність, змужніння, старість.

Значним був вплив на тогочасні погляди щодо культури і прихильника «філософії життя» Ф. Ніцше (1844-1900), який називав культуру тонесенькою яблучною шкірочкою, охоронною оболонкою, що створена людиною для того, щоб захиститися від розбурханої стихії життя.

Поглибленню уявлень про культуру сприяв розвиток історії, етнографії, психології, соціології, антропології, політології.

Саме в кінці XIX ст. відбувається формування культурології як науки.

Термін «культурологія» пов'язують з ім'ям американського антрополога Л. Вайта (1900-1975), який вважається засновником дослідження культури в межах цілісної науки. Основні ідеї та загальну концепцію культурології Л. Вайт виклав у своїх фундаментальних працях «Наука про культуру» (1949), «Еволюція культури» (1959) та «Поняття культурних систем: ключ до розуміння племен і нації» (1975). «Відкриття» культури, — писав Л. Вайт, — колись стане в історії науки в один ряд з геліоцентричною теорією Коперника або відкриттям клітинної основи всіх форм життя».

ІІІ. Матеріальна та духовна культура.

В найзагальнішому вигляді під „культурою” слід розуміти комплекс явищ, протиставлених „природі”. Природа є матеріалом для культури як здатності людини специфічно означувати навколишній світ як власне середовище існування та змінювати його. Тоді об’єктом культурології є увесь світ штучних порядків – створені людиною речі, історичні події, технології діяльності, форми соціального життя, знання, мови комунікації тощо.

Сучасне розуміння культури значно відрізняється від класичного розуміння культури як сукупності пам’яток культури. Культуру слід розуміти дещо ширше, як систему надбіологічних програм людської діяльності, поведінки і спілкування, яка історично склалася, постійно розвивається і постає умовою відтворення і зміни соціального життя.

Матеріально-виробнича діяльність поняттям культура  не охоплювалась і це не випадково. Адже матеріальне виробництво  у цей період носило примусовий характер. Для основної маси безпосередніх  виробників  не створювалось належного простору для творчої активності людини. Натомість духовна діяльність завжди асоціюється з вільним інтелектуальним пошуком науковця, фантазією і натхненням митця, незалежним від навколишніх обставин внутрішнім світом, тобто тим, що підносить людину над світом, робить її більш досконалою і сильною.

         Культура є похідною від людської діяльності у тому загальному сенсі в якому діяльність творить світ. Власне культура не виробляється у вигляді безпосереднього продукту певної діяльності. Її створює вся сукупність  суспільної життєдіяльності. Якщо за відомим визначенням, людина є “світ людини”, то культура утворює “світ людського буття”, тобто ту сукупність умов за допомогою яких людина  виявляє себе у повноті своїх здібностей, в істинній мірі свого буття. 

         Зрозуміти сутність культури можна лише через призму діяльності людини, суспільства, народів, що населяють нашу планету. Культура не існує поза людиною. її виникнення обумовлено тим, що людина постійно шукає сенсу свого життя та діяльності. В культурі розкривається духовний світ, її сутність, тобто: здібності, потреби, світогляд, знання, вміння, соціальні почуття, національний характер.

         Будь-яка людина в процесі свого життя оволодіває тією культурою, яка була створена її попередниками. Разом з тим вона вносить свій вклад в культуру суспільства, оскільки результати її трудової діяльності мають культурне значення. За створеними в ту чи іншу епоху  цінностями можна судити про рівень культури даної епохи.

На основі різновидів людської діяльності вчені виділяють в культурі матеріальну, духовну і соціальну (політичну) сфери.

Вкажіть, що є результатом людської праці?

Чи все те, що оточує людину є результатом її праці?

Матеріальна культура включає фізичні об’єкти, створені руками людини (артефакти). Матеріальна культура – це також культура праці і матеріального виробництва, культура і охорона навколишнього середовища, культура топосу (місце проживання), культура ставлення до власного тіла, фізична культура.

Найважливішим показником матеріальної культури є знаряддя праці, які в нашу епоху все більшою мірою ста­ють матеріалізованим втіленням досягнень науки. Тому ма­теріально-технічний розвиток суспільства є реальною осно­вою прогресу у сфері матеріальної культури.

Поряд із засобами праці найважливішою частиною мате­ріальної культури є засоби споживання. Зазвичай сферу індивідуального та суспільного споживання називають сфе­рою побуту, на відміну від безпосередньо виробничої сфери.

         Таким чином, матеріальну культуру можна поділяти на культуру праці (засоби праці) і культуру побуту (засоби споживання). Без ретельного вивчення одягу, житла, домаш­нього начиння не можна сформувати правильне уявлення про культуру того чи іншого народу, про рівень його розвитку в різні епохи. Засоби споживання характеризують не тільки те, що споживає людина, але і як вона споживає, наскільки розвинуті, багаті, "олюднені" її потреби, адже багатство і багатоманіття потреб, способи задоволення їх є суттєвою складовою культурного обличчя людини. Але матеріальна культура існує не лише у вигляді вже названих засобів праці та засобів споживання, тобто тільки в предметній формі. Вона включає в себе реальні здібності, навички, знання, які за­стосовуються у процесі матеріального виробництва. У цьому розумінні часто говорять про культуру праці різних істо­ричних епох. Рівень матеріальної культури виражається і в інших основах суспільного життя: оброблені людиною пред­мети природи (земля, вода, поля, сади), предмети побуту, на­укове, медичне, навчальне обладнання та прилади тощо.

         Духовна культура – це результат пізнавальної та інтелектуальної, духовної діяльності людини. Духовну культуру утворюють норми, правила, еталони, моделі і норми поведінки, закони, цінності, ритуали, символи, міфи, знання, звичаї, мова. До духовної культури теж належать відповідні установи, організації і заклади, як от: наукові інститути, вузи, школи, театри, музеї, концертні зали тощо, які забезпечують функціонування духовної культури.

Водночас необхідно вказати на умовність поділу культури на матеріальну й духовну, бо всі без винятку її прояви містять у собі матеріальне і духовне начало. 

Соціальна культура фокусує світ людських стосунків. Це культура спілкування, сімейних стосунків, правова культура та ін. Різновидами соціальної культури є також етнічна, національна, елітарна, масова культури, тощо.

Отже, культура як феномен суспільного життя є результатом суспільної діяльності, за допомогою якої матеріально і духовно людина перетворює світ і саму себе, створюючи власний, відмінний від природи світ, в якому вона живе.

Культура — явище цілісне. У будь-якому її прояві містяться матеріальне й духовне начала. Твори мистецтва потребують матеріальних затрат для їхнього створення та й існують у матеріальній формі — у вигляді картин, книжок, скульптурних зображень, нот тощо.

IV.           Поняття світової та національної культури.

        Інакше кажучи культура виступає як міра людського в природі, а також в самій людині.  Такий підхід дозволяє включати в сферу культури всі види людської діяльності: матеріальну і духовну діяльність  в усіх формах їх прояву.

Тому феномен культури можна визначити як творчу діяльність людей і сукупність матеріальних та духовних цінностей, вироблених людством в процесі історії, а також взаємовідносини, що склалися в процесі розподілу культурних надбань.

         У відповідності з таким розумінням виділяють в культурі матеріальну і духовну сфери. Такий поділ   базується на основних напрямках життєдіяльності людей, оскільки праця є джерелом всякого багатства і будь-якої культури.

         Культура має власні закони розвитку і функціонування. Сучасна культурологічна наука, наприклад, і досі не може чітко пояснити того факту, що культура не перестала розвиватися у найважчі періоди тієї чи іншої епохи. Вона продовжувала розвиватись в умовах гострої кризи рабовласницького і феодального суспільства, а також у роки фашистських диктатур та за тоталітарних режимів. Феномен культури - це діалектична єдність перервного і неперервного. Законом розвитку культури є спадковість. Будь-яка культура традиційна і новаторська. Саме єдність перервного і неперервного дозволяє виділяти в культурі певні етапи й періоди її розвитку, навіть цілі епохи та цивілізації. Загальновизнаним є, наприклад, виділення епох античної культури і Відродження. В історії  української культури виділяється культура Київської Русі, козацької доби, Галицько-Волинського князівства.

         Законом функціонування культури є її засвоєння, збереження і передача наступним поколінням.

        

До культури ми звертаємось тому, що вона  виконує насамперед людино творчі функції. Сучасна епоха порушує перед громадянином нашої держави в цілому і перед молодою зокрема  актуальні завдання щодо здійснення перебудови нашого суспільства в рамках незалежної демократичної України. Нове політичне і моральне мислення має увібрати в себе прогресивну думку і досвід усіх передових людей і народів, забезпечити їх духовне збагачення. І тут набуває чинності закон наявності загальнолюдського, національного, конкретно історичного у філософії культури, їх співвідношення. Не можна бути патріотом свого народу, не люблячи інших народів, і не можна бути істинним інтернаціоналістом, якщо цураєшся, соромишся, а тим наче зневажаєш чи гнобиш інший народ.

         І хоч зі зміною історичних епох змінюється тип культури, це зовсім не означає розриву культурної спадщини і традицій, бо кожна нова доба з необхідністю успадковує культурні досягненні попередньої. Усе це дає змогу розглядати культурну історію людства, як світовий процес і вживати поняття  світова культура.

         Світова культура - це вікова сукупність культур цілісного світу. До світової культури маєм підходити як до невичерпного джерела, духовної скарбниці розвитку людства, загального надбання народів усіх континентів, рас, націй.

         Визначення феномена світової культури притаманне передусім філософам, які дивляться на людину і людство як на закономірне  і необхідне явище в еволюції Всесвіту.

         У ситуації культурного розмаїття, коли в межах однієї державної території історично співіснують різні народи, підвищується інтерес до національних особливостей культури.

         Національна культура тісно пов’язана з поняттям “нація”, “етнос” і становить сукупність економічних, політичних, мовних, обрядових, моральних чинників. Минуле нашого народу, корені його культури, старовинні перекази, пам’ятки давнини викликають у нас значну зацікавленість.

         Народ живий, поки живе його культура - такий символ віри сучасної людини. В сучасній культурології розрізняють поняття “етнічна” та “національна” культура.

         Перша є предметом вивчення етнографії. Етнічна або народні культура визначається як сукупність  лише тих елементів, які сприяють визначенню  “свого” і відокремленню від “чужого”. Елементи такої культури: обряди, звичаї, міфи, фольклор - позбавлені індивідуального авторства, вони безіменні, анонімні.

         Приналежність до етнічної культури визначається спільністю походження - кровним спорідненням.

         Культура яка є достатньою для існування етносу, перестає бути такою, коли йдеться про життя нації. На відміну від етнічної культури, національна передбачає існування нових типів взаємозв’язку між людьми, ніж кровно-родинні. Одним з типів виступає писемність. Писемна культура, до складу якої входять різні тексти, ніби протистоїть стихії живої народної мови, з її місцевими діалектами. Носіями культури стають освічені маси суспільства. Національна культура твориться не етносом в цілому, а тими представниками суспільства, які беруть на себе функцію індивідуального авторства - письменники, художники, митці, філософи, вчені. Творці такої культури говорять, як правило, від імені народу, звертаються до скарбниць народного досвіду й мудрості. Нація не заперечує етнос, а пристосовує його для існування в умовах нового суспільства. Етнічні елементи - обряди, традиції, звичаї, міфологія - зберігаються в межах національної культури, але не обмежують її змісту. Національне відродження - таким чином, є не стільки відновлення “забутих традицій”, скільки становлення сучасної цивілізації.

V.              Первісні форми релігійних вірувань.

         Культура кожної людської спільноти відображає певний ступінь розвитку матеріальних, духовних і суспільних здобутків, які творять відповідний грунт для людини, її способу життя та мислення.

         Первісне суспільство у своєму історичному розвитку охоплює величезний період - від появи людини до виникнення перших цивілізацій. У продовж цього часу сформувався фізичний тип сучасної людини, яка пристосувавшись до клімату, створила найпростіші житла й знаряддя праці, започаткувала творення перших духовних цінностей, виробила первісні форми організації громади та правила взаємовідносин між людьми.

         Первісна епоха властива усім без винятку формам людської спільноти.

         Що є джерелом знання про духовне життя наших первісних предків?

         Легенди і міфи, які дійшли до нас, звичаї і забобони, які збереглися, прислів’я, приказки і загадки, інші види фольклору, наскельний живопис, відкритий у 20 ст., а також спосіб життя окремих племен, які ще й досі не розкриті цивілізацією. І все це таке схоже, що є підстави розглядати найзагальніші тенденції та явища духовного життя первісних людей.

         Складовою частиною історії первісного суспільства, його культури є релігія.

         Вона допомагає людині збагнути наявність якоїсь абсолютної реальності, що лежить поза світом явищ.

         Сьогодні більшість вчених пов’язують появу релігійності з існуванням людини сучасного типу, яка жила не раніше 40 тис. років тому і названа  кроманьйонцем за місцем першої знахідки її решток у гроті Кро-Маньойоне (Франція) у 1868 році. Первісні люди своєю головною структурною віссю вважали кровно родинні відносини. Люди ранньородової общини не виділяли себе з природи. І світ, який їх оточує - небо, земля, сонце, дерева, води, тварини,- теж одна велика община, зв’язана родовими відносинами.

         Людському родові передавалися властивості природи включно з відтворення її стихійних явищ.

         Тому провідна ідея первісної свідомості: дійсність - живий організм, а людина - частка його.

         Світ у цілому  і все, що його населяє, відповідно одухотворене, живе за тими самими законами і звичаями, що й рід людський.

         Наявні археологічні знахідки свідчать, що первісні форми релігії  були такими ж примітивними, як і людина та суспільство того часу. Первісні форми релігійних уявлень були породжені уособленням. Всі явища і предмети людина оголосила живими особами, що діють свідомо, подібно до самої людини. Адже людина освоюється з усім невідомим через відоме. В такий спосіб уособлюються не тільки конкретні предмети, але й загальні поняття і уявлення.

         З часом людина переконується, що те чи інше явище - неживе і несвідоме. Але ним хтось керує, в навколишніх процесах та об’єктах існують надприродні двійники - духи. Щоправда, останні поки-що не творці, а лише господарі предметів та явищ. Духи мають свою градацію, одні сильніші, інші - слабші, однак своєрідної підпорядковуваності ще немає.

         Форма релігії, яка ґрунтується на уявленням про існування в навколишніх предметах надприродних двійників - духів, називається анімізмом. Це віра в надприродні істоти, що містяться в будь-яких тілах (душі) або діють самостійно.

         На думку  людини епохи дикості, вода у річках, що тече спокійно чи проривається через гірську ущелину, спадає влітку чи загрожує повенями навесні, управляється не законами природи, а волею духа. При цьому водяні та лісові духи первісної міфології були духами, здатними впливати не тільки на життя водойм й дібров, а й приязно чи вороже ставитися до людини. Тому-то людина і намагалася улестити їх жертвою.

         Наприклад: у перуанців зберігся звичай прийшовши на берег річки, випити ковток, зачерпнутий рукою і просити річкового бога послати щасливу переправу або щедрий вилов. На півдні Африки тубільці приносять у жертву духові річки під час посухи свійських тварин. Поклоніння воді збереглося і до наших днів. Наприклад, якщо не виплеснути з відра з водою, набраною у криниці кілька крапель на землю, позбуваючись якого духа, що міг плавати на поверхні води, то він може оселитися в домі або увійде в тіло того, хто вип’є з відра.

         На довгі роки вже цивілізованого світу зберігся звичай жертвоприношення при закладанні будинків.

         Наприклад, у Шотландії населення  пікти, яким приписують за легендою споруди доісторичної давнини, зрошували закладання своїх будівель людською кров’ю, щоб умилостивити духів землі, які руйнували вночі те, що будувалося протягом дня.

         Думка ніби стіна або міст потребують людської крові або замурованої жертви для міцності фундаменту, була дуже поширена у європейських легендах.

         Наприклад, тюрінзька легенда про замок Лібенштейн, при спорудженні якого купили за великі гроші у матері дитину і замурували. Італійська легенда розповідає про міст через Арту, який час  від часу руйнувався, доки не заклали в нього дружину будівника.

         Згодом людські жертви почали заміняти іншими. У Греції є повір’я перший, хто пройде повз споруду після того, як покладено камінь, помре протягом року. Мулярі замість людської жертви забивали на першому камені ягня або чорного півня. Сучасне народне повір’я говорить, що перед тим, як увійти в новий дім, треба впустити туди кішку або собаку.

         Були також духи дерев і дібров. У Південній Азії приносили  дереву пироги і рис, улещуючи дерево, з якого хочуть будувати човен.

         Отже, душа є в усього сущого, думали люди. А дух може існувати і сам по собі, поза якоюсь іншою сутністю: річчю, звіром, людиною, вітром, травою. Дух має необмежену сферу дії, він може тимчасово всилятися в якесь тіло або річ. Народження, смерть, сон і сновидіння, хворобу, а також чхання і позіхання первісні люди пов’язували з існуванням у людині духу.

Духовність вважалася атрибутом не тільки людей, але й всього навко­лишнього середовища. Первісні куль­ти, релігійні та міфологічні уявлення стають суттєвим чинником буття

древніх жителів нашої планети.

         Наприклад:  людині, яка чхнула бажають бути здоровою (чхання - ознака здоров’я);  позіхання: “Не розчиняй своїх уст сатані! “ (коли позіхаємо слід  прикривати рот, аби недобре не влізло через рот).

Прийнято розрізняти кілька форм первісних вірувань, хоч зде­більшого вони у певних співвідношеннях поєднувалися в окре­мих родових і племінних культах.

♦Анімізм (від лат. апіта - душа, дух) - уявлення про душу, яку мають люди, тварини, рослини, неживі предмети, і про те, що ця душа може відділятися від тіла і вести окреме існування.

З анімізмом пов’язаний обряд - поховальні людські жертвоприношення на користь померлого: коли помирав можновладець і душа його відлітала (згідно з первісною філософією), душі його слуг, рабів, дружини мали йти за душею свого пана. Такі міркування змушували приносити в жертву близьких до померлого людей.

         Так само дикун ставився до тварин. Тварину не вбивали одразу, а зв’язали і очікували природної смерті. Інколи після вбивства тварини вибачались перед нею;  коли  забивали ведмедя, перед тим, як вибачатись, розкурювали з ним люльку миру.

Тотемізм - вшанування тварин, рослин і зрідка неживих предметів у якості предків, засновників роду. З тотемом пов'язані певні обряди і табу, наприклад, танці, культові дії на честь тотема, заборона їсти його м'ясо або риту­альне поїдання його окремих частин (серця, мозку і т. ін.).

Кожен рід мав свого тотема, вірив, що походив від спільних предків, кровноспоріднений з ним. Тотемові не поклонялися. Одночасно вважали його “батьком”, “старшим братом”, який допомагає людям даної спільності. Її представникам заборонялися вбивати свого тотема, завдавати йому будь-якої шкоди, споживати його. Вчені приходять до висновку, що рід присвоював того чи іншого тотема, з яким справляв помітний вплив на життя та побут первісного колективу. Тотемістичні вірування притаманні ранньородовому суспільству, основою господарства якого були полювання та збиральництво.

♦Фетишизм ~ культ неживих предметів - фетишів, наді­лених надприродними властивостями. У ролі фетишів вис­тупали амулети, талісмани, ідоли, камені і т. ін.

Скажімо, люди первісного суспільства бажали, щоб тварина потрапила у загорожу, опинилася в їх господарстві. Малюнки пораненої тварини в загоні поруч із житлом - досить поширений сюжет палеолітичного мистецтва. Збуджена уява первісної людини породжувала в неї віру, що ці малюнки самі по собі можуть задовольнити їх прагнення. Так формувалося фетишистське ставлення до предметів та зображень.  Вчені вважають фетишизм початковою формою релігії, пов’язують виникнення фетишизації з перевагою у людини почуттєво-наочного мислення. Фетишами могли бути шкаралупа горіха, хвіст дикої тварини, її зуби, кості. У науковий термін “фетишизм” ввів у18 ст. французький вчений Шарль де Бросс. Особливість фетиша на відміну від списа  інших предметів в тому, що він не брав участі у виробництві, хоча його функція в цьому процесі необхідна.

♦Магія - певні дії (обряди), пов'язані вірою у надприродні властивості людини (чаклуна, мага) впливати на людей та явища природи. В магії вперше ми бачимо спеціалізацію ду­ховної діяльності: з'являються люди з особливими здібнос­тями у духовній сфері, які стають дуже впливовими осо­бами в організації життя роду.

         Первісна людина вірила, що за допомогою особливих дій та слів можна викликати дощ або вітер, забезпечити успіх на полюванні або збиранні врожаю, допомогти або зашкодити людині. Як правило, магічні обряди супроводжувались заклинаннями. У літературі зустрічається декілька класифікацій магії.

                            Які види магії відомі вам?

            

Наслідувальна - подібне викликає подібне (жінка з немовлям).

         Заразлива - вплив за допомогою предмета (волосся, нігті, клаптики одягу).

         Негативна - під час полювання чоловіків їх дружинам заборонялось змащувати маслом голови дітей, щоб здобич не була слизькою і не втекла.

         Шкідлива - надприродним чином нанести шкоду (статуетка-противник проколена).

         Військова - спрямовувалась на забезпечення перемоги над противником (інсцен. військових дій).

         Любовна - викликати симпатію у протилежної статі (дотик грудками землі, яка зачарована, з’їсти зачаровану їжу, випити напій).

         ?! Знайти в літературі приклади  лікувальної магії.

Приклади лікарської магії

·     Лікар прив’язує поворозку до хворого і “відсмоктує” недугу.

·     Змащування розігрітим бджолиним воском грудей хворого на плеврит, прикладання до місця кровотечі глини або смол деяких дерев, тамування болю зубів через використання наркотичних речовин.

·     Вірили, що змащення жиром зброї, якою нанесена рана, допомагає її загоєнню.

         Метеорологічна - лити воду через сито.

         Хіромантія - ворожіння на долоні.

        

        

IV.           Міфи та печерні малюнки.

Віра в одухотворення всієї природи досягає найвищої точки в міфах. Вони - природний результат розумової роботи первісних людей, спрямованої на розкриття у найдрібніших деталях навколишнього світу, проявів особистого життя і волі. Міфи робили світ зрозумілим, бо пояснювали походження всього сущого, тлумачили надзвичайні події, на прикладі богів і героїв підказували норми поведінки, були критерієм добра і зла.

         Наприклад: міф про Персея (мертвуща сила лихого ока).

                              міф про Едем (Адам і Єва). Після гріхопадіння          людство на     кару дістало: смерть, тяжку роботу, вбрання, соромливість.

                              міф про день і ніч ; сонце і місяць.

Бог наклав заборону на здобування людьми не знання і моральних суджень, а різниці між добром і злом - здатності абстрактних і моральних суджень, зв’язаних з не конкретикою.

         Міфи - це історичні ідіоми, які склалися через певний збіг обставин, часом випадковий, що набув загального, сталого змісту лише в процесі багатовікової обробки.

         Про розвиток людей свідчить і виникнення мистецтва. Люди вирізьблювали з рогу фігурки, видряпували на кості зображення, малювали на стінах печер. Зображували здебільшого те, що було для них найважливіше - тварин, на яких полювали. Стародавні художники правдиво передавали не тільки зовнішній вигляд тварини, а й її повадки - сторожість оленя, швидкий біг коня, готування лева до стрибка. Зображуючи тварин, людина краще пізнавала їх.

         Понад 100 років тому (у 1879 р.) один археолог досліджував печеру Альтаміра в Іспанії. Він узяв з собою свою маленьку дочку. Раптом дівчинка вигукнула: “Бики, бики!”. Батько підняв голову і побачив на стелі печери величезні постаті бізонів, коней, кабанів, намальованих червоною, чорною, коричневою фарбами. Фігури були у натуральну величину, виконані дуже майстерно. Деякі тварини бігли, інші кидалися на ворога. Довжина всіх ходів печери 280 метрів.

         Малюнки в печері Ляско у Франції були ще кращими, ніж в Альтамірі. Печеру знайшла в 1940 році четверо хлопчиків. Вони побачили, як їхній пес раптом зник у ямі під корінням поваленого дерева. Хлопчики кинули камінь і відчули, що від упав дуже глибоко. Наступного дня вони спустились з ліхтарями і побачили на стінах, стелі просторої печери величезні зображення бізонів, биків, коней, оленів. Вони були намальовані червоною, жовтою, чорною, коричневою фарбами. Загальна довжина всіх коридорів печери - 180 м. Ширина найбільшого залу - “залу биків” - 7,5 м, а висота - більше 7 м. Розмір окремих тварин у довжину сягав 3 м. Намальовані вони 18 тис. років тому.