Лекція №6 Українська культура на зламі ХІХ - ХХ ст.

Лекція №6

Тема: Українська культура на зламі ХІХ - ХХ ст.

         Опанування світоглядної проблематики української культури кінця ХІХ - поч. ХХ ст. вимагає розуміння складних історичних і соціальних умов її розвитку. Початок ХХ ст. був позначений зростанням визвольних тенденцій, посиленням суспільного руху на укр. землях, що входили до складу Російської імперії та Австро-Угорщини. Національна і політична свідомість вийшла з вузьких кіл української інтелігенції й поширилася на інші верстви населення, залучаючи їх до боротьби за свої економічні та культурні інтереси.

         Заборона укр. слова (1863, 1876, 1881 рр.) виявилася не єдиною болючою раною на тілі укр. культури: царський    уряд не полишав спроб знищити її й на межі ХІХ -ХХ ст. Указ 1892 р. посилював цензурні перешкоди на шляху видання творів українською мовою.

Видатний польський поет Адам Міцкевич називав українців найпоетичнішим і наймузичнішим з-посеред усіх слов'янських народів. Початок українській етнографії поклав Григорій Калиновський. З'являється перша енциклопедія українознавства "Записки о Малороссии" Якова Маркевича, де стисло викладалися відомості про Україну, її природу, історію, населення, мову і поезію. Князь Микола Цертелєв, грузин за походженням, опублікував збірку українських історичних дум. Повніше і систематичніше дослідження української етнографії зробив Михайло Максимович — майбутній перший ректор Київського університету.

Тенденція до національного самовизначення позначилася на дослідженнях з фольклористики й етнографії. Організація фольклорних експедицій і широка публікація їх матеріалів були пройняті пафосом національного творення в усіх його розмаїтих виявах. За без0посередньою участю І. Франка та В Гнатюка видані 46 томів "Етнографічного збірника" і 22 томи "Матеріалів до українсько-руської етнології". Новий підхід до народної пісні як самобутнього явища відобразився в збірках Ф. Колеси "Галицько-руські народні пісні з мелодіями", Лесі Українки і К. Квітки "Мелодії українських народних дум".

Престиж української мови, віру в її можливості утверджувала нова українська література: "батьком" нової української літератури часто називають Івана Котляревського. Поема "Енеїда" (1798) була першою поемою, написаною живою українською мовою. Його послідовники  Петро Гулак-Артемовський та Євген Гребінк Діяльність заснованого у 20-ті pp. у Львові М.Шашкевичем, Я.Головацьким та І.Вагілевичем літературно-фольклористичного об'єднання "Руська трійця" стала початком нової української літератури в Галичині. Григорій Квітка-Основ'яненко - основоположник української художньої прози. З творчістю І.Котляревського та Г.Квітки-Основ'яненка пов'язане становлення нової української драми. Обидва письменники були визначними організаторами театрального життя першої половини XIX ст., режисерами й акторами полтавського та харківського театрів. П'єси І.Котляревського "Наталка Полтавка", "Москаль-чарівник", комедії Г.Квітки "Сватання на Гончарівці" та "Шельменко-денщик" до цього часу зберегли популярність в театральному репертуарі.

Першість серед українських письменників у російській літературі безумовно належить Миколі Гоголю. Поява у 1840 р. "Кобзаря" Тараса Шевченка відкрила перед українською культурою нові ідейні та художні горизонти.

Значну роль у розвитку національної свідомості українського народу відіграло культурно-освітнє товариство "Просвіта", засноване у 1868 р. у Львові. Товариство видавало твори видатних українських письменників, шкільні підручники, популярні брошури, газети, літературно-наукові альманахи, організовувало серйозні наукові конференції, створювало народні читальні тощо. У 1892 р. у Львові було створено Наукове товариство імені Шевченка (НТШ), яке мало за мету зосередити наукові сили усіх українських земель.

Українське професійне театральне мистецтво: грали здебільшого трьома мовами - українською, російською й польською. Серед п'єс траплялися й переклади зарубіжної класики, але переважно - твори місцевих авторів. П'єси мали сентиментальний і романтичний характер. У жанровому відношенні - це драма, мелодрама, трагедія, комедія, водевіль, опера, пантоміма, тільки в 90-ті pp. витісняє реалістична побутова драма. Специфічним для українського театру стало впровадження у драматичну дію народних обрядів (сватання, заручини, весілля), обрядових пісень (колядки, щедрівки, веснянки), різноманітної народної лірики, народної хореографії (присядки, стрибки, дрібушки, повзунці). Засновником професійного українського театру нового покоління вважають Марка Кропивницького.

Український театр 80-90-х pp. мав цілу плеяду видатних акторів: Г.Затиркевич, М.Садовський, К.Саксаганський, М.Кропивницький, І.Тобілевич, М.Заньковецька; ЛЛіницька, Г.Борисоглібська. Невід'ємною складовою національного театру була українська музика. Семен Гулак-Артемовський створює першу українську національну оперу "Запорожець за Дунаєм", поет і композитор Петро Ніщинський пише музичну картину до п'єси Шевченка "Назар Стодоля", "Вечорниці", "Ой закувала та сива зозуля".   Творчість Миколи Лисенка -  засновника укр. класичної музики, першого творця опер "Різдвяна ніч", "Тарас Бульба", "Утоплена", "Пан Коцький", "Зима й весна". Хорова музика К.Стеценко, М. Леонтович, Я.Степовий, О.Нижанківський. Написано і національний український гімн "Ще не вмерла України ні слава, ні воля" музика М.Вербицького, слова П.Чубинського).

Українське мистецтво ХХ ст. – складне явище, оскільки початок століття і його кінець – то були часи найбільшого руйнування духовно-культурних цінностей, часи, відмічені втратою духовних надбань минулих століть.

Ще на початку ХХ ст. відомий філософ М. Бердяєв писав: “Відбувається духовна війна, іде боротьба за найвеличніші цінності. Лише духовною війною людство і народи можуть бути врятовані для нового життя”.

Осягнення художньої структури українського народного живопису надало національного забарвлення творчості М. Жука, В. Кричевського, М. Бойчука. Геометричний розпис подільських хат, астральні знаки писанок, магічні коди візерунків плахти, світобудовчі композиції хат, посуду, скринь, печей, народних картин - загалом уся життєва сила селянського мистецтва своєрідно озвалася в експресивних композиціях українських художників - авангардистів : К. Малевича, В. Єрмілова, Д. Бурлюка, О. Богомазова.

Значний вплив на розвиток мистецтва України ХХ ст. справив О. Мурашко. Учень Іллі Рєпіна ( із Петербурзької Академії мистецтв ), Олександр Мурашко створював портрети в дусі свого вчителя – психологічно заглиблені, з загостреними характеристиками. Його програмна картина “Похорон кошового” – це драматичний сюжет з історії запорізького козацтва, що перегукується з відомим полотном І. Рєпіна “Запорожці”. Він першим з українських художників став виставлятися за рубежем (виставки в Парижі, Мюнхені, Амстердамі, Венеції, Берліні). Його картини експонуються і зараз в музеях і приватних зібраннях Амстердама, Женеви, Нью-Йорка. Під впливом подорожей за кордон О.Мурашко позбувся реалістичної манери передвижників, властивої першому періоду творчості, і на початку 1910-х років стає на шлях імпресіоністичного зображення світу. Відповідно до цього сюжетність відійшла на другий план, натомість найбільшу увагу він звертає на колористичне розв'язання теми.

У картині “Селянська родина”, на перший погляд відображено звичайну сцену, в якій немає розгорнутого сюжету, жанрової розповіді. В інтер’єрі хати зображені троє: літні селяни – батьки, які сидять на лаві, поклавши натруджені руки на коліна, та донька, що стоїть зліва в урочистому вбранні зі стуленими, як у матері, руками. Обличчя всіх трьох похмурі, очі сумно дивляться на глядача.

Основні потоки світла, які виходять ззаду, з вікна, а також справа з-за людей, допомагають створити так званий контражур, що пом’якшує риси обличчя кожного, робить непомітними зморшки у старих і покриває всю картину світлим сяйвом.

Білена стіна з іконами додає урочистості трохи закам’янілій сцені. Національний, яскравий костюм дівчини – як надія на майбутнє, кольори одягу старих сповнені символіки сірої буденності.

До імпресіоністів належала і молода талановита українська художниця Марія Башкірцева, яка жила в Італії та Франції, товаришувала з багатьма тогочасними художниками та письменниками, була закохана у Л. де Мопасана (залишився щоденник та листи до нього), але через хворобу туберкульозу у 24 роки пішла з життя. До імпресіонізму починають схилятися І.Похитонов, К.Бокшай, А.Куїнжджі та учень Репіна Ф.Красицький, відомий історичною композицією "Гість з Запорожжя".

         Спробою віднайти у високій духовності візантійської та давньої української ікони підґрунтя для розвою великого синтетичного стилю новітнього монументального мистецтва стала "школа візантизму" М. Бойчука. Ідея синтезу мистецтв надихалася передчуттям художньої свідомості ХХ ст. з її синтезом, поліфонічністю, загальнокультурною синкретичністю. Стародавнє монументальне мистецтво виявилося плідним джерелом монументального стилю і щодо змістовності образів з їх зверненістю до національних первин, національного духу, і щодо авангардності художньої мови, яку можна назвати конструктивною, оскільки не зовнішній описовий шар, а побудовчий (колір, лінія, ритм, площини) виступає основою художньої мови. Таким є тужливий "Плач Ярославни", який сприймається в контексті національної ідеї, реалізованої в традиційному матріархальному образі, як своєрідний парафраз славетної "Трійці" А. Рубльова або ж традиційно зображуваної богині Берегині.

Яскравою художньою особистістю був Казимір Малевич, творець супрематизму. Він хоч і жив значну частину життя поза Україною, але, українець за походженням, ніколи не поривав зв’язків з нею. Казимір Северинович Малевич народився 11 (23) лютого 1878 року на околиці Києва. Його батько, Северин Антонович Малевич (1845 – 1902), був керівником на цукрововаренному заводі відомого українського промисловця Терещенко.

Його батьки були за походженням поляками. У них було чотирнадцять дітей, але тільки дев’ять з них дожили до дорослого віку. Казимір був найстаршим. Батьки бачили свого найтаршого сина продовжувачем батьківської справи, але кольорова палітра всього того, що оточувало юного Казимира, була солодшою за цукор. Хлопчак Малевич більше любив селян, ніж заводчан, через те, що перші знаходилися у постійному контакті з різнобарвними фарбами природи. Та ще й з піснею. На все життя у Малевича залишилася сільська звичка натирати шкоринку хліба часником, їсти сало, беручи його руками, бігати босоніж і не люблячи черевики. Почуття найбільшого щастя Казимир відчув тоді, коли мати подарувала йому набір фарб, пензликів, папір і полотно. Він намалював першу картину, потім навіть продав її, незабаром взявся за наступну... Через кілька років Малевич поступив до Київської художньої школи, де в художника Пимоненка брав перші приватні уроки малювання. Потім буде Курськ і знайомство з російською школою живопису “передвижників”. Там він знайшов справжню дружбу з художником, учнем школи Мурашка. Малевич згадував, як вони разом ходили на етюди, вистави, як сперечалися і згадували рідну Україну. “Він і я були українцями”, - наголошував художник. На пітерській виставці 1915 року і з’явився визначний “Чорний квадрат на білому тлі”. Малевич розмістив саме його на чолі своєї експозиції з 39 картин. Ті з робіт, що збереглися до нашх днів, стали високою класикою ХХ сторіччя. Але чому автор “Чорного квадрату” увібрав у себе всю славу серед народів світу? Мистецтвознавець Дмитро Горбачов дуже просто дає нам це зрозуміти: світова слава випала йому “за новаторські відкриття, без яких ХХ сторіччя немислиме. Піонер абстрактного мистецтва, він творив живописні композиції, де кружляють у впорядкованому ритмі прості геометричні тіла, мов би успадковуючи космічно-планетарний порядок... Супрематизм Малевича (так він називав свій напрям - від латинського “вищий”) надихнув сучасні архітектуру та дизайн, побутове мистецтво і науку – різні галузі міської, урбаністичної цивілізації. Не обійшов цей вплив і кіно, телебачення... і театр”.

Гордістю українського авангардного мистецтва є також всесвітньо відомий скульптор – кубофутурист Олександр Архипенко. З 20-річного віку він жив і працював за кордоном, завоювавши всесвітнє визнання, титул “генія скульптури”.

Він був одним із тих, хто, наслідуючи Прометея, вийшов за канони загальноприйнятого, розширив межі сприйняття людиною оточуючого світу. Він став величиною світового масштабу, майстром, який набув планетарного визнання.

Історики культури називають його генієм серед скульпторів XX століття, ім'я якого згадується у товаристві з Матіссом, Пікассо, Браком, Леже, Дюшаном, Мондріаном, Малевичем, Кандинським, Філоновим. Його творами пишаються найславетніші музеї світу: Центр Помпіду в Парижі (знаменитий Бобур — Beau Bourge), музей Modern Art та галерея Соломона, Гуенгайма в Нью-Йорку, музеї Москви, Стокгольма, Берліна, Тель-Авіва. За життя і після смерті він мав кілька сотень виставок у Європі та Америці, де визнаний чарівником скульптури. Перший кубіст у цьому виді мистецтва, свого роду Пікассо від скульптури, Архипенко був незаперечним авторитетом для багатьох авторів. Після його новаторських здобутків скульптура вже не могла залишатися такою, якою була досі. Усією своєю творчістю він стверджує кредо Жоржа Брака, першого ідеолога кубізму: «Почуття руйнують, розум будує».

Але батьківщина славетного скульптора згадала ім'я свого сина лише в останні роки. Два роки тому в Національному художньому музеї України його твори були показані вперше (!) в історії нашого мистецтва. А до цього спадком майстра його українські нащадки могли із захватом і гордістю милуватися, розглядаючи альбоми найвидатніших музеїв світу та буклети найпрестижніших зарубіжних виставок.

Відчути вселюдську, космічну відповідальність творчої потуги, розпалити своє піднесення до ступеню нерозривного злиття духу й матерії, коли напруга внутрішнього єства матеріалізується у конкретну пластичну сутність — саме цю місію і поставив за мету Олександр Архипенко. Митець не дуже переймається глядачем. Він багато працює. Приятелює з Пікассо, Модільяні, Браком та Леже і проводить свої виставки в Парижі, Женеві, Празі, Цюріху й Лондоні. Архипенко ніколи не вибагливий до сюжету. “Постать”, “Сидяча фігура”, “Поворот торса”, “Жінка, яка зачісується”, “Жінка”, “Солдат, що йде” — такі назви його робіт. Натомість скульптор невгамовний у експериментах із формою. Він знаходить максимальний рівень її узагальнення й умовності. Знаходить ту найтоншу грань, за межею якої форма загрожує перетворитися на дизайнерський знак. Архипенко повертає в скульптуру колір, наголошуючи при цьому, що так робили здавна і… на його Батьківщині теж.

В архітектурі на початку XX ст. поширився стиль модерн (з французької - новітній, сучасний). Він характеризується асиметричністю планування, використанням залізних конструкцій і оздоблювальних матеріалів (прикраси з литого заліза), ламаних ліній. Однією з кращих споруд у цьому стилі є Бесарабський критий ринок у Києві (1910, архітектор Г.Ю.Гай). Проте використовувались і мотиви класичного стилю. У Харкові архітектор О.М.Бекетов створив будинки Комерційного інституту і Харківського медичного товариства з Бактеріологічним інститутом ім. Л.Пастера. Виразніших національних рис набуває образотворче мистецтво.

Майстри модерну в архітектурі теж надихалися українським народним будівництвом, ужитковим мистецтвом. У будинку полтавського губернського земства (арх. В. Кричевський) з його високим дахом, двома вежами творчо трансформована художня структура дерев’яної цивільної архітектури України ХVІІ - ХХ ст. Характерним є малюнок віконних та дверних прорізів, звужених у горішній частині. Черепична покрівля, керамічні кахлі й декоративні розписи свідчать про уроки народного будівництва.

Архітектура доби модерну являла собою своєрідний провідник по різних історичних епохах та країнах. Так, героїко-громадський пафос будівлі колишнього Київського художньо-промислового й наукового музею ( тепер Національний художній музей ) архітектора В. Городецького і античних формах співіснував з мавританським стилем його кенаси в Києві, вертикальна спрямованість готичних форм Миколаївського Костьолу ( того ж автора ) – з раціональними формами французького класицизму ХVІІ ст. у будівлях архітектора О. Бекетова ( будинок колишнього комерційного училища, юридичного інституту, колишнього Земельного банку в Києві).

Вершиною ж творчого злету В.Городецького стає його власний маєток на Банковій, 10, так званий «Будинок з химерами», зведений ним у 1903 році до свого сорокаріччя. В ньому втілено відгомін мисливських захоплень нашого земляка, плід його творчої фантазії, яка бунтувала проти установлених форм і традицій. Цей оригінальний і чудернацький витвір _ пошук нового, незвичного в архітектурі. «Химер» на цьому будинку, що дивують нас своєю загадковістю, майстерно виконав з бетону за рисунками В.Городецького відомий на той час італійський скульптор Еліо Саля (Сала).

За всю свою багатовікову історію Київ, напевне, не пам'ятає житлової споруди, овіяної такою кількістю переказів і легенд.

Будинок став зразком раннього модерну в Києві та найкращою рекламою застосування цементу не тільки як будівельного матеріалу, але й як матеріалу, здатного втілювати будь-які пластичні форми по оздобленню фасадів. Він і досі залишається неперевершеним взірцем унікального витвору модерну не тільки в Україні. Нині «Будинку з химерами» - 100. Він реставрується. І якщо це не чергова легенда, якими будинок за своє вікове існування обріс, як тими химерами, то з повідомлень засобів масової інформації, там буде резиденція Президента України для прийому почесних гостей.

3-поверховий з боку вул. Банкової і 6-поверховий з боку пл. Франка цегляний "Будинок з химерами" (1901-1903 р.) побудований як приватне житло на шість квартир, в одній з яких жив сам Владислав Городецький. Архітектор один з перших у світі застосував цемент. Стіна і високий парапет захованого від очей даху в рельєфах, барельєфах і керамічних вставках італійського скульптора-імпресіоніста Еліо Саля, статуях дивовижних жаб, русалок, пантер, стерв'ятників, носорогів. Будинок на Липській височині тримається на 50 палях, глибиною до 5 м. В дворі були льодовик, дров'яний склад, камори. У радянський час у будинку розміщалася лікарня.

Український мистецький авангард творив справді високе мистецтво. В цей період істинно ренесансного злету Україна показала, яке багатство талантів і обдарувань має наш народ. Митці й науковці натхненно, наполегливо працювали у різних умовах – і колоніального існування в останні імперські роки, і в суворі, жорстокі часи війни й революції, і в перші – ще сприятливі для розбудови національної культури – пореволюційні роки; творили надзвичайно інтенсивно і плідно науку і мистецтво найвищого рівня. Тому таким вагомим став тогочасний вітчизняний доробок і такий значний його внесок у світову культуру.