Лекція №4 Культура Київської Русі.

Лекція №4

 Тема: Культура Київської Русі.

План:

1.     Становлення культури Київської Русі та запровадження християнства.

2.     Архітектура Київської Русі.

3.     Образотворче мистецтво Київської Русі .

4.     Історія української ікони.

5.     Літературні пам'ятки Київської Русі. Медичні знання.

1.     Становлення культури Київської Русі та запровадження християнства.

Київська Русь із самого початку свого існування (із 60—70 років VІІ ст.) заявила про себе у світі, стала однією з наймогутніших держав середньовічної Європи. Від братів Кия, Щека і Хорива, їх синів і племінників, влада згодом переходить до двох рідних братів Аскольда і Діра. Київська держава вийшла на міжнародну арену з прийняттям Аскольдом християнства, у світі вона постала поряд з Візантійською імперією. Київська Русь вела рівноправну політику щодо Візантії, Германії, Арабського халіфату. Перші згадки про Русь є в Баварському хронографі у 811 р. та в Рафальштинському митному статуті 811—821 рр., що свідчить про торгівлю з країнами Європи.

У 9 ст. утворилась нова європейська держава - Київська Русь. (Руська держава, Русь). Київська, тому що центром східнослов"янської держави був Київ. А от назва Русь має декілька версій походження.

Русь - від назви давньої річки Рось на Дністрі.

Від давніх племен русів, що жили між Дніпром і Доном.

Руськими називав дніпровські пороги (торгівельні місця) у Х ст. візантійський імператор Костянтин.

Назва Україна - Русь з"явилася у 19 ст. у працях істориків діаспори. А у Х ст. слово "Україна" не було власною назвою ні цілої держави, ні якоїсь її конкретної частини, ні народу. У літописах це слово зустрічається тричі, в значені окраїни землі, князівства.

Древня Русь мала вагомий вплив на міжнародне життя Європи, підтримувала і розвивала політичні й культурні зв"язки з багатьма країнами: Візантією, Німеччиною, Францією, Угорщиною, Польщею, Чехією, Болгарією. Це підтверджує спільність походження, мовну спорідненість східних, західних і південних слов"ян.

Україна-Русь VII—ХIII ст. успадкувала культурні здобутки протослов’янсьних племен і держав, увібрала в себе і східні, і античні, і європейські впливи, її культура стала видатним явищем середньовічної європейської культури. Особливого розвитку культура набула після хрещення України-Русі Володимиром 988 р. і за князювання Ярослава Мудрого.

Володимир хрестив Русь не лише з дипломатичних міркувань та через прагнення прилучитися до імператорської влади, а, звичайно, і з огляду на необхідність входження до світової культури. Завдяки християнству Русь долучилася до світової культури, налагодились інтенсивні контакти з Візантією, Болгарією.

Християнство є релігією письма. Йому притаманне шанобливе ставлення до Слова. А слово — це культура. Священні тексти і весь світ сприймався християнами як книга. Культура набирає книжного змісту. А крім усього, християнство — могутня база язичницького міфологічно-ліричного епосу. На культурно-історичний процес активно впливають два чинники:

― світова інтелектуальна, антична культура, грецька думка;

― язичницька духовна і матеріальна культура.

У процесі поширення й утвердження християнство на Русі поступово втрачало візантійську форму, вбираючи в себе елементи місцевих слов'янських звичаїв, ритуалів, естетичних запитів східних слов'ян. Візантійські церковні канони поступово пристосувалися до особливостей давньоруського етносу. Водночас зазначимо, що у боротьбі з "поганством" християни знищили безцінні пам'ятки стародавнього язичницького світу, зокрема шедеври дерев'яної скульптури, забороняли старовинні танці, скомороші дійства тощо.

Літописи зберегли згадку про те, що фактом східно-слов’янської культури християнство стало ще за часів останніх нащадків Кия – спадкоємних київських князів Аскольда і Діра.

         Християнство дало ідеї цілісного світу, в якому конкретні прояви буття пов’язані єдиною першопричиною. Це дало можливість і для глибокого освоєння духовної культури людства.

Київська держава одержала від Візантії чимало надбань світової культури. Вона синтезувала в собі і культуру Сходу і культуру Заходу. Освоєння цих культур Україною та внутрішня еволюція культурних надбань поставили культуру держави на провідне місце в Європі. У християнства на той час була монополія на писемність, освіту, архітектуру, живопис, музику. Прогрес цих галузей пов’язаний з оформленням культу і культових відправ (будівництво храмів, богослужебна література).

2.     Архітектура Київської Русі

Запровадження християнства на Русі мало великий вплив на розвиток культури. Феномен надзвичайного злету культури Давньоруської держави вчені пояснюють тісними зв’язками з Візантією, Хазарією, країнами Центральної і Західної Європи. Їх вплив на культурний поступ Русі був справді значним, але не вирішальним. У давньоруській культурі немає галузі, розвиток якої не спирався б на багатовікові, іноді тисячолітні місцеві традиції, збагачені впливами сусідніх народів. Недарма говорять, що архітектура - це душа народу, втілена в камені.

Першою кам'яною церквою на Русі вважається Десятинна, побудована у Києві 989 — 996 pp. Це був хрестовокупольний храм з трьома нефами, оточений галереями, прикрашений мозаїкою, фресками, коштовними чашами, іконами. На утримання церкви князь Володимир виділив десяту частину своїх доходів, тому й назвали її Десятинною.
Цікава її історія. Майстрів для будівництва було запрошено з Візантії, оскільки досвіду роботи з каменем вітчизняні зодчі не мали. Відповідно запрошені іноземці не знали місцевих умов, особливостей місцевих ґрунтів, адже завжди будували в горах, де не існувало потреби в міцному фундаменті. За тими самими принципами у 996 р. було завершено будівництво першого оплоту християнства на Русі, на потреби якого князь Володимир виділяв десяту частину своїх доходів. Однак ґрунт не витримав тиску велетенської кам'яної споруди. Подальші реставрації та ремонтні роботи не врятували цього храму, який порівняно швидко перетворився на купу будівельного брухту. Церкви, побудовані пізніше, були пристосовані до місцевих умов і переносили випробування часу зі значно меншими втратами.

Дату закладення храму писемні джерела наводять різну. Що ж до освячення Десятинної церкви, то більшість літописів згадують цю подію під 996 роком.
Увійшовши тоді до храму, святий Володимир сказав: «Господи Боже! Поглянь із Небес, і побач, і відвідай Свій виноградник! І зроби, аби посіяне Твоєю рукою, тобто люди нові, серце яких обернув Ти, змогли пізнати Тебе, Бога Істинного!». Того ж дня князь видав наказ: «Ось, даю церкві цій Пресвятої Богородиці від майна мого та від міст моїх десятину!» Так і отримала церква ім’я Десятинної.

Як виглядав храм у ті часи, відомо лише у загальних рисах. Архітектурне вирішення окремих частин споруди історики уявляють собі по-різному, але в цілому певні, що храм був багатобанний, хрестоподібний по вісях найвищіх склепінь, оточений галереями, мав прикраси із мармуру, фрески, ікони, мозаїки. Зводячи церкву, князь зробив її центром укріпленої території Верхнього Києва, яку розширив у кілька разів. Раніше ділянка, відведена для будівництва храму, лежала зовні смуги укріплень. Біля храму постали нові князівські палаци, боярські садиби. Пізніше у межах фортеці, спорудженої Володимиром, зведуть і кілька церков та монастирів. Разом з Десятинною церквою вони створять довершений архітектурний ансамбль однієї з частин міста.

Земля, на якій Володимир заклав Десятинний храм, мала свою історію. За п’ять років до хрещення русичів тут стояв двір варяга Феодора та сина його Іоанна. Одного разу кияни-язичники вирішили принести у жертву своїм богам хлопчика або дівчинку. Жереб вказав на Іоана. Але Феодор відкрився, що вірує у Христа, та відмовився видати сина. Після того кияни вбили обох варягів прямо у їх домівці. Кров первомучеників Русі освятила місце майбутньої Десятинної церкви.

Архітектура Київської Русі — це не тільки культові споруди, а й мистецтво фортифікаційних споруд та житлових будівель.

Фортифікаційна архітектура — оборонні споруди для успішного ведення бою і захисту від дій ворога. Для доби Київської Русі вона залишалася переважно традиційною — укріплення-городища обносили земляними валами та ровами з дерев´яними частоколами. З часом цю фортифікацію почали вдосконалювати. Земляний вал насипали на міцну основу. Уздовж нього ставили по 4—5 клітей. На валу ще ставили "заборола" (щити з дерева, пізніше з каменю, які захищали оборонців від ворога), в них влаштовували вузькі стрільниці, через які можна було стріляти з луків та кидати на напасника, що облягав місто, каміння і лити гарячу смолу.

У Києві за часів Ярослава Мудрого було троє таких воріт — південні Лядські, західні, пізніше названі Львівськими, та парадні Софійські Золоті. Побудовані вони були ХІ ст. і використовувалися як церемоніальні аж до середини 18, і це не враховуючи того, що вже за малюнком ван Вестерфельда 1651 року, вони вже були в руїні. Київські Золоті ворота, наприклад, мали два поверхи: перший був власне ворітьми в землянім валу зі стінами, опорядженими цеглою та каменем, а на другому поверсі була церква Благовіщення з банею, вкритою золотими листами.

Перлиною давньоруської архітектури стала церква Святої Софії, будівництво якої було започатковано 1037 р. й тривало 5-7 років поспіль. Вона також зводилася візантійськими майстрами, хоча до будівництва залучалися й місцеві сили. За задумом, Свята Софія мала символізувати Дім Премудрості Божої, Небесної Софії, яку уособлювали і вселенська християнська Церква як зібрання вірних, і як її прообраз – Матір Божа. Ідею цього храму було підказано центральним собором Константинополя, але за проектом він належав до іншого типу споруд. Розміщена під одним грандіозним куполом, величезна царгородська Софія була типовим базилікальним храмом. Київська Софія мала дещо менші розміри й будувалася за хрестово-купольною моделлю.

За назвою Софійський собор у Києві повторює константинопольський, але являє собою абсолютно оригінальну, самостійну архітектурну споруду. У своєму первинному вигляді собор являв собою п'ятинефну хрестокупольну будівлю з тринадцятьма куполами (символ Христа і дванадцяти апостолів). Всі п'ять нефів на сході закінчувалися апсидами, а в центральній апсиді розташовувався вівтар. Дванадцять малих куполів сходинками підіймалися до великого центрального купола. Зовні до будівлі з трьох боків примикала арочна галерея, що загалом створювало пірамідальну композицію. Вся споруда була розрахована так, щоб при порівняно невеликому обсягу створити відчуття величі і гармонії.

Пам'ятником архітектури світового значення є й ансамбль Києво-Печерської лаври.

Киево - Печерська лавра - православний монастир, заснований в 1051 році ченцями Антонієм і Феодосієм у печерах біля літньої князівської резиденції Брестово під Києвом.
В одинадцятому столітті монастир став центром поширення й утвердження християнства в Київській Русі. У дванадцятому столітті монастир одержав статус "лаври" - головного великого монастиря.

У вісімнадцятому столітті Киево - Печерська лавра стала найбільшим церковним феодалом в Україні. Їй належали три міста, сім містечок, біля двохсот сіл і хуторів, понад сімдесят тисяч кріпаків, дві паперові фабрики, одинадцять цегельних і шість скляних заводів, більше ста шістдесяти винокурень і млинів, біля двохсот шинків, два кінних заводи. Киево - Печерській лаврі були підлеглі багато дрібних монастирів і так звані пустелі (зокрема  Китаєвська, Микольська й інші під Києвом) з їхніми угіддями й кріпаками в Україні, у Росії та у Білорусії.

У свій час Києво-Печерська лавра зіграла важливу роль у розвитку давньоруської культури, була центром літописання. Тут переводилися на церковнослов'янську мову й переписувалися твори іноземних авторів. У лаврі працювали відомі літописці Нестір (автор "Повесті времінних літ"), Никон, Сильвестр. На території лаври поховані видатні особи, зокрема  в церкві Спаса на Берестові  - засновник Москви Юрій Довгорукий.

Архітектурно-художній комплекс і музейне містечко співіснують із діючим монастирем. Головна святиня обителі - нетлінні мощі преподобних батьків, що спочивають у Ближніх і Далеких печерах.

З 1990 р. Києво-Печерська лавра входить до Реєстру всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.

Споруда головного собору - Успенська церква - була важливим етапом у розвитку київської архітектури. З неї почалося поширення однокупольних храмів, основного типу храму в період феодальної роздробленості. Церква була зруйнована в 1941 р., а сьогодні вона відновлена. Трохи пізніше в тому ж монастирі була побудована вражаюча своєю красою і пропорційністю надбрамна церква.

На межі ХI-ХII ст. недалеко від храму Святої Софії був споруджений собор, присвячений архангелу Михаїлу, який увійшов в історію під назвою Золотоверхий  Михайлівський собор побудований в 1108-113 рр. на території  монастиря за часів правління Ярослава Мудрого київського князя. Собор мав хрестовобаневий шестистопний храм із трьома нефами і позолоченими банями – пізніше семи банний. Собор побудований із камення і цегли-плінфи. Стіни собору були прикрашені мозаїкою і фресками. Михайлівський собор, який пережив всі пожежі і війни попередніх епох, зруйнували за часів радянської влади в 30-і рр. ХХ ст.

У 1934—1936 Михайлівський Золотоверхий собор і частина споруд монастиря були знесені у зв`язку з проектом створення на цьому місці урядового центру. Частина фресок і мозаїк зберіглася. В роки Другої світової війни фрески були вивезені до Німеччини, звідки вони потрапили до Ермітажу. В Софійському соборі зберігалися: «Євхаристія», «Стефан і Фаддей» — фрагменти постатей святих; фрески — сцени з «Благовіщення», постать святого Захарії та ін. Мозаїка «Дмитро Солунський» і верхня частина фрескової постаті Самуїла — в Третьяковській галереї і Рос. музеї в Ленінграді (сучаний Санкт-Петербург).

Собор було відновлений в кінці 1990-х років.

 Незалежна Україна відновила свою святиню, тогочасна влада причину руйнування Михайлівського собору сформулювала так: “у зв'язку з реконструкцією міста”. Зараз український уряд здійснює ряд заходів для повернення унікальних мозаїк Михайлівського собору з Росії, куди вони були раніше вивезені.

Найкраще архітектура XI-XIII ст. збереглася у “стольному граді" Сіверської землі - Чернігові, мальовничо розташованому на березі Десни. Найдавнішою пам’яткою архітектури часів Київської Русі, старшою за Софійський собор у Києві, яка добре збереглася до наших днів і продовжує функціонувати, -- є Спасо-Преображенський собор у Чернігові. Це – не просто окраса Чернігова, святиня давнього Чернігово-Сіверського князівства, а й справжнє архітектурне диво.

У головному Спасо-Преображенському соборі можна побачити риси, близькі до західноєвропейського романського стилю: масивність об'єму, вузькі вікна, кругла сходова вежа. Подальша переробка візантійської системи знайшла своє вираження в однокупольній церкві Параскеви П'ятниці. Існує припущення, що ця будівля зведена видатним архітектором того часу Петром Милоногом. Він уперше застосував “сходинкові" арки, які набули надалі значного поширення. Петро Милоног також побудував у Києві складну інженерну споруду - кам'яну підпірну стіну під горою, яка розмивалася водами Дніпра. Літописець пише, що кияни дуже любили це місце, де вони “немовби ширяли у повітрі".

Загалом у мистецтві Київської Русі, як і в мистецтві Західної Європи, архітектурі належало провідне місце. Живопис, різьблення по каменю, художнє лиття перебували у залежності від архітектурно-художнього задуму.

3. Образотворче мистецтво Київської Русі .

Провідними жанрами образотворчого мистецтва Київської Русі були мозаїка, фреска, іконопис та книжкова мініатюра.

Жанри монументального живопису - фреска і мозаїка - складалися на основі візантійських шкіл. Фресками - розписами водяними фарбами по сирій штукатурці - вкривалися стіни православних храмів. Така техніка вимагала від художника високої майстерності, швидкого і точного нанесення малюнка і фарб. Відповідно всю композицію необхідно виконати протягом одного дня. Зате фарби добре вбираються, висихають разом з штукатуркою, завдяки чому не обсипаються і не вицвітають. Рецепти складання фарб трималися у суворому секреті, передавалися від майстра до учня. Завдяки чудовим властивостям цієї техніки давньоруські розписи витримали випробування часом. Значною складністю не тільки у художньому плані, але й технологічному відмічене мистецтво мозаїки. Мозаїчні зображення складалися зі смальти - кубиків спеціального кольорового скла, секрет виготовлення якого прийшов з Візантії і був втрачений під час монголо-татарського ярма. Колірна гама смальти нараховувала безліч відтінків (наприклад, зелена - понад 30, червона і синя - по 20 і т.д.) При виготовленні золотої смальти тонку металеву пластину вміщували між шарами прозорого скла.

Давньоруський мозаїчний живопис Х-ХІІ ст. може бути поділенний на два види: високомистецькі мозаїки, підлоги, що фрагментарно збереглися до наших днів у ряді храмів цієї епохи в Києві, Чернігові й інших давньоруських містах Київської Русі, а також у Новгороді Великому, і мозаїчний живопис, що прикрашав стіни, зводи і куполи давньоруських храмів Х-ХІІ ст., ансамблю, що дійшов до нас у вигляді, мозаїк київського Софійського собору (1037—1061—1067років.), фрагментів мозаїк Золотоверхого собору, Михайлівського монастиря в Києві (60-і рр. XI в.), а також, що не дійшли до нас — мозаїк Спаського собору в Чернігові (перша половина XI ст.), мозаїк Успенського собору Києво-Печерської лаври (1073—1078 р.) і Благовіщенського собору в Чернігові (1186 р.)

Цілий світ давньоруського мистецтва в єдиному ансамблі архітектури, живопису і декоративно-прикладного мистецтва дійшов до нас у київському Софійському соборі. І мозаїки, і фрески виконані за єдиним задумом, у єдиному стилі. Мозаїки прикрашають переважно центральну частину собору, передусім вівтар. Їх палітра нараховує 177 відтінків. Здатність мозаїк мерехтіти у світлі сонячних променів і свічок пояснюється тим, що майстри застосовували такий прийом: мозаїчне кольорове скло вдавлювалося у сиру поверхню штукатурки під різними кутами. Фігури були чудово видно з будь-якої частини приміщення і немовби оживали, рухалися, що справляло і справляє велике враження.

Головна мозаїка - велична і сувора фігура Христа-Вседержителя на склепінні центрального купола. Автор виявив глибоке розуміння особливостей монументального живопису: зображення виконане широкими лініями, великими колірними площами.  Правою рукою Христос благословляє, а лівою — тримає закрите Євангеліє, яке згідно з апокаліпсичним віщуванням буде відкрите в день Страшного суду. Образ Вседержителя у середні віки трактувався як образ глави “церкви небесної”, тому йому відведено центральне місце.

 Напевно, найбільш знаменита мозаїчна Богоматір-Оранта. Оранта - назва у візантійській традиції сюжету з зображенням Богоматері, яка молиться. Діва Марія, яка підняла у молитовному жесті руки, постає на золотому мерехтливому фоні на склепінні вівтарної апсиди. Вона зображена у монотонній позі з піднятими догори руками. Марія ніби звертається до Бога, що виступаючи заступницею за рід людський. ЇЇ вважають покровителькою Києва і всіх її жителів.

Під постаттю Марії-Оранти в апсиді вміщено пояс із зображенням "Євхаристії". Ця велична урочиста композиція тісно пов'язана з основним обрядом літургії — причастям. "Євхаристія" — найбільша за масштабом композиція — дає найповнішу уяву про монументальний стиль софійських мозаїк.

"Євхаристія" є за стилем однією з найархаїчніших частин мозаїчного ансамблю. Приземкуваті постаті, відносно мало диференційовані типи облич, одноманітність поз і жестів, сувора симетрія побудови — все свідчить про прихильність до архаїчних традицій.

Оздоблення головного вівтаря Софійського собору у Києві — високий зразок синтезу архітектури і живопису, що взагалі є характерним для всього стародавнього інтер'єра Софії Київської. Сцени та персонажі, набрані мозаїкою,— це символи, що розкривають основні положення християнського віровчення. Вони сприймаються як своєрідний епіграф до всієї живописної оповіді, поданої у техніці фрески, тобто розписаної водяними фарбами по сирій штукатурці. На стінах трансепта (головного поперечного членування храму) розташовані євангельські сцени оповідного характеру, серед яких найкраще збереглися "Розп'яття", "Зішестя Христа в пекло", "З'явлення Христа жонам-мироносицям", а також сцена "Зішестя святого духа", чудова за композицією, своєрідною манерою письма і м'яким колористичним вирішенням.

Всі стіни, стовпи і склепіння Софійського собору вкривав фресковий живопис. Розробка тематики фрескових розписів Софійського собору була справою великої державної ваги, керував нею один з найбільш наближених до князя Ярослава людей - митрополит Ілларіон. Розписи читаються як книга, складаються у три цикли: євангельські, біблійні сюжети і житія святих - заступників княжого роду.

Особливе місце у системі розписів посідають фрески на світську тематику, до яких належить композиція "Сім'я Ярослава Мудрого", а також розписи в північній і південній вежах. Зображення родини князя вміщено навпроти вівтаря, на стінах хорів, де вона перебувала під час богослужіння.

Вежі, де розташовуються сходи, якими підіймався князь і його наближені, не є культовим приміщенням, тому їх стіни були прикрашені фресками, написаними на світські побутові теми (“Скоморохи”, “Полювання на ведмедя”, інші).

Історія української ікони.

Ікона — це класична форма українського мистецтва, як для античної Греції була статуя, Єгипту — рельєф, Візантії — мозаїка. Ікони писались на липових і соснових дошках. Дошки покривались левкасом, тонким шаром гіпсу, на який наносились контури малюнка. Фарби, розтерті на яєчному жовтку, були особливо яскраві і стійкі.

Головна мета ікони — виховання внутрішньо просвітленої людини. Ікона стає книгою для народу. Внутрішній стан передається через очі, вуста, порухи рук. Людина, споглядаючи ікону, відчуває духовне піднесення, переймає радість і скорботу, аскетизм.

Теми, композиції, колірна гама зображень на іконах підкорялися суворим правилам - канону. У канонічних зображеннях немає реалізму, їх символіка дуже складна. Найбільші майстри вміли, не пориваючи з каноном, наділяти свої твори неповторними індивідуальними рисами, наповнювали свої вироби справжніми почуттями.

Велике значення в канонах і зразках надавалося застосуванню певних кольорів у зображеннях на іконах. Переважали золотистий і жовтий, які символізували кінцеву мету життя християн — небесне царство. Білий визначав перетворення небесного на землі. Блакитний колір символізував небесну твердь, зелений — усе земне. Пурпуровий став символом царського, божественного походження. Близький до пурпурового темно-червоний колір теж означав царське походження й виявлення ласки Божої. Особливо ретельно підбирали кольори при зображенні основних осіб християнської релігії — Ісуса Христа та Діви Марії.

Спочатку ікони завозили з Візантії і Болгарії. За християнською легендою, першим іконописцем вважають євангеліста Луку. Відомості про ікони містять давньоруські літописні джерела Х ст. Творів давньоруського іконопису збереглося дуже мало. Потім розвинулась (ХІ—ХII ст.) Печерська школа іконопису.

Відомий майстер Алімпій. З цією школою пов’язують ікони «Велика Панагія» («Ярославська Оранта»), «Устюзьке Благовіщення» (XII ст.), які зберігаються у Третяковській галереї, «Дмитрій Солунський», «Свенська Богоматір», «Ангел Злати власи». Для останньої ікони характерне опоетизоване просвітлення і печаль, а не суворість візантійських ангелів , ікона «Борис і Гліб» (XIII ст.), що експонується у Київському музеї російського мистецтва.

Найдавніші з ікон, які збереглися до сьогодні, датуються приблизно часом князювання Володимира Мономаха. Привезена з Візантії ікона “Володимирська Богоматір” послужила основою цілого ряду ікон, які отримали назву “Замилування”. Дана ікона отримала свою назву від імені міста. Древня легенда пов’язувала написання ікони Богоматері з євангелістом Лукою. В 1395 році її привезли  з Володимира в Москву, щоб врятувати місто від ворогів. З неї було зроблено декілька копій, а сам образ поставили в Успенський собор Московського Кремля.

У XII ст. у зв'язку із постійною зовнішньою загро­зою навали кочовиків особливо близькими живопису були ідеали військової доблесті. Поширення набули ікони "Георгія-воїна", "Дмитра Солунського", "Архангела", або "Ангела-Золоте Волосся".

У цей період з'являються ікони із зображенням перших руських святих — Бориса і Гліба. Традиції Києва поширюються на іконописні школи Галицько-Волинського князівства та інших руських земель. Прикладом може бути ікона "Волинської Богоматері" (ХІП ст.), виявлена на Волині в Покровській церкві м. Луцька.

Волинська ікона з Луцька належить до типу зображень Богоматері, що мають назву “Одигітрія”. Велична, спокійна фігура Діви Марії з дитиною на руці втілює найвищу ступінь натхненності. Її молоде обличчя з великими, спокійними, мудрими очима надихає на впевненість. Незвичайно пластичні лінії малюнка окреслюють деталі цих двох персонажів. Але в усій схемі побудови образів, нахилі голови, руках, в одязі, навіть у складках, у застосуванні гами кольорів простежується певний зв’язок з іконописними творами Константинополя на останньому злеті візантійської культури.

Виявлена реставраторами ікона Волинської Богоматері є зразком так званих чудотворних християнських святинь. Чудотворні ікони є в багатьох церквах і монастирях не тільки України, а й багатьох держав Східної Європи. В Україні більшість чудотворних ікон зображують Богородицю. Їх відомо близько двадцяти: Почаївська, Корсунська, Вишгородська, Любецька, Холмська, Києво-Печерська Успенська та інші.

Опис ікони “Волинська Богоматір”. Волинська ікона з Луцька належить до типу зображень Богоматері, що мають назву “Одигітрія”. На ній зображена Богоматір з маленьким сином Ісусом на лівій руці. Її голова злегка схилена до сина, а права рука звернена до нього. Одягнена Богоматір у блакитно-зелену блузу, що виглядає на правій руці та з-під верхнього плаща (мафорія), який накинутий на голову й складками спадає з похилих плечей. Його краї орнаментовані стрічками й орнаментальним плетінням із ниток.

На її дитині — біла орнаментована сорочка, на плечах і поясі — зеленуватий шарф, а на колінах — жовтий хітон. Ісус зображений фронтально сидячи, права рука зігнута в молитовній позі, ліва лежить на стегнах. Навколо голови діви Марії та Ісуса — круглі золотисті німби, причому німб Ісуса розділений смугами хреста, з яких завжди видно тільки три кінці. У лівому кутку ікони слов’янськими літерами — напис про зображення Богоматері, а зверху від її сина — напис його імені.

Нині ікона зберігається в Національному художньому музеї у Києві.

Унікальною пам’яткою скульптури є саркофаг Ярослава Мудрого (Х-ХІ ст., зберігається у Київському Софійському соборі) з білого мармуру, вкритий чудовим рослинним орнаментом з християнською символікою. Центральний мотив саркофагу – це три хрести із різноманітною символікою, що втілюють образ Св.Трійці, основного об’єкта новоприйнятого християнства. Численні скульптурні мармурові елементи прикрашали Десятинну церкву - одну із величних храмів княжої України-Руси. Значну кількість рельєфних орнаментальних прикрас має собор Софії Київської .

До нашого часу збереглися фрагменти кам’яних скульптур, якими прикрашались фасади Борисоглібського собору в Чернігові (1120-1123). Йдеться про шість досконалих кам’яних капітелей, знайдених під час розкопок в оточенні собору. Найбільш відомою є капітель із зображенням дракона й орла

Щодо скульптури, то православна церква засуджувала статуарну скульптуру. Тому з прийняттям християнства у 988 р. було знищено значну кількість язичницьких скульптур. На сьогодні найвідомішою з них є статуя Святовида (знайдена у 1848 р. на р. Збруч Тернопільська обл..), яка нині зберігається в Польщі. Та все ж скульптура була важливим елементом християнських церков: це рельєфи, огорожі хорів, капітелі колон, рельєфи антаблементів тощо. Основним матеріалом був мармур та рожевий шифр.

Цікавою пам'яткою давньоруської дрібної пластики є барельєф, на якому зображена Богоматір-Одигітрія з дитям. Його знайшли в руїнах Десятинної церкви. Як вважають дослідники, він був виготовлений місцевими майстрами для оздоблення фасаду церкви.

Збереглися шиферні плити в Спаському соборі Чернігова, Михайлівському Золотоверхому монастирі та в Кисво-Печерській лаврі. Рельєфи на плитах виконані з великою майстерністю, що свідчить про високий рівень розвитку різьбярства. Визначним досягненням київських різьбярів на камені є невеличкі іконки. Найчастіше на них зображені перші руські святі Борис і Гліб, а також Дмитрій Солунський, Богородиця, Спас та ін.

Літературні пам'ятки Київської Русі. Медичні знання.

Виникнення писемності на Русі тісно пов`язане з питанням окультурення її шляхом християнізації, появи азбуки “руського письма”. Так, перші книги, написані старослов`янською мовою з`явилися на Русі-Україні в Х ст.. Це була мова писань, якою великі місіонери – солунські брати Кирило і Мефодій – переклали з грецької основні богослужебні книги.

Після запровадження візантійського православ`я на Русі утверджується кирилична система письма, яка складалася із 43 літер. Розповсюдження кириличного письма було досить вигідним і корисним для Київської Русі, оскільки достатньо було переписати вже існуючі богослужебні книги, щоб поширювати їх серед українського середовища. В цей час на Київській Русі складаються сприятливі умови для розвитку і поширення як церковної та світської літератури і перекладів, що йшли на Русь із Греції та Болгарії, так і оригінальних творів місцевих авторів. Таким чином, кирилиця стала універсальною мовою, яка об`єднувала слов`янські народи і була усім зрозумілою.

Слід відзначити, що церковнослов`янська мова, як її називали, була передусім мовою церкви. Вона збагатила лексику русичів словами абстрактних, філософських і богословських понять та різноманітною образністю. Проте вона ніколи не була розмовною мовою.

З часу запровадження християнства на Україні-Русі піклування про освіту взяли на себе держава і церква. За князювання Володимира Великого (980-1015 рр.) у Києві, вже існувала школа, в якій вчилися діти найближчого оточення князя. Необхідність у школі диктувалася потребами часу – молодій державі Київська Русь потрібні були культурні, освічені політичні та громадські діячі.

Школа для підготовки освіченого духовенства була відкрита Ярославом Мудрим (1019-1054 рр.) у Новгороді, де він зібрав понад 300 дітей старост і попів. У 1086 р. на Русі була заснована перша школа для дівчат. Її фундаторкою стала дочка Всеволода Ярославовича Янка. Школа була відкрита при Андріївському монастирі, де дівчат навчали грамоти, а також різноманітних ремесел.

Для того щоб навчання було успішним на Русі в Х1 ст. почали з`являтися перші книгозбірні. Бібліотеки створювалися при великих монастирях, храмах. Так, Ярослав Мудрий заснував бібліотеку при соборі Св. Софії в Києві, його син Святослав мав свою власну бібліотеку; князь Миколай Святоша витратив на книги усі свої кошти, а потім подарував їх Києво-Печерському монастирю.

Книгозбірні були місцями, де не тільки зберігалися книги, але й місцями, де з ними працювали, де їх переписували. Так при бібліотеках виникали скрипторії (книгописні майстерні), де працювала велика кількість переписувачів. Крім книгописців і палітурників, над книгою працювали редактори, перекладачі, художники, майстри, що виготовляли пергамент, ювеліри. Книги на Русі, які у всій середньовічній Європі, були дуже дорогі. Автор приписки до знаменитого Мстиславового Євангелія (1115 р.) зауважував, що: “ціну цьому Євангелію, один Бог відає”. Книга ця написана красивим уставом на 213 листах, початкові літери тексту писані золотом, прикрашені мальовничими ініціалами і художніми заставками . Крім того, її доповнюють чотири листові мініатюри євангелістів. Якщо додати до цього дорогоцінний оклад із срібла, оздоблений золотими кістцями із зображенням святих, виконаними у техніці перегородчастої емалі, то така оцінка не буде здаватись перебільшеною. Цікаво, що частину окладу Мстиславового Євангелія виготовляли в Константинополі, куди возив книгу тіун Наслав, а завершувалася робота над ним у Києві.

Великого поширення набули також переклади книг, які містили відомості зі світової історії, географії, астрономії, філософії тощо. Серед книг науково-історичного характеру слід назвати хронографи, хроніки Георгія Амартола, Георгія Сінкелла, “Християнська топографія” Козьми Індикоплова, “Джерело знання” Іоанна Дамаскіна. У Х1 столітті на територію Київської Русі потрапляє оригінальний твір болгарського екзарха Іоанна “Шестиднев”, у якому подані тлумачення біблійних оповідань про шість днів створення світу. У цей же час з`являється збірник “Бджола”, тобто витяги мудрих думок з багатьох творів античних авторів. Багатий відділ перекладного письменства творили апокрифи (перекази на біблійні теми), а також різноманітні повісті.

Одним із найвідоміших центрів літописання був Софіївський собор у Києві. У його стінах укладено перший давньоруський літописний звід 1037-1039 рр. Вважається, що це був історичний твір, який підводив підсумки діяльності правління Володимира Великого і його попередників "Повчання Володимира Мономаха дітям", яке зберіг для нас суздальський монах Лаврентій. У ньому князь Володимир закликає своїх дітей невтомно працювати, вчитися, бо це єдина можливість бути господарем і утримувати державу. Коли клятвовідступництво і сваволя були майже нормою співжиття, він учив бути вірними слову, не давати сильним губити людину, стверджуючи те, що сам не кривдив: "ані бідного смерда, ані бідну вдову". Перед нами постає мудрий державець, освічена, відважна людина, яка не знала спокою і віддавала всі сили на зміцнення і розбудову країни. Такий заповіт міг з'явитися тільки в середовищі, де культура посідала чільне місце в житті держави.. Цей літопис був першою спробою історичного узагальнення півтора столітньої історії Київської Русі.

У 70-80-х роках Х1 ст. літописання розвивається при Десятинній церкві, а також у Києво-Печерському монастирі, де в 1078 р. ігуменом Никоном створюється самостійний літописний звід. Никон був автором і редактором основного тексту літопису від 1039 – до 1078 року. Ще один літописний звід пов`язується з діяльністю ігумена Києво-Печерського монастиря Іоанна до 1095 року. У ньому виразно прозвучав заклик до єднання князів проти зовнішніх ворогів Русі.

На початку Х11 ст. (1113 р.) у Києво-Печерському монастирі створюється літопис, названий його автором Нестором “Повістю минулих літ”. Цей літопис вважається видатною пам`яткою руської літератури епохи середньовіччя. Він увібрав у себе не лише досвід попередніх часів, але й досягнення європейської думки того часу. Вперше в руській літературі літописець узяв на себе завдання показати, звідки походить український народ і руська держава. Нестор розгорнув широку картину світової історії, показав місце слов`ян і Київської Русі в системі тодішнього світу, утверджував прогресивну ідею взаємозв`язку і взаємо обумовленості історії усіх народів. Автор літопису вражає своєю ерудицією. Він постійно звертається не тільки до Біблії, але й до різноманітних європейських хронік середньовіччя.

“Повість минулих літ” Нестора доведена до 1110 року, після чого в часи князів Мономаха і Мстислава її двічі редагували: у 1116 р. ігумен Видубинецького монастиря Сильвестр, у 1118 р. – Мстислав Володимирович. У результаті редакції у літописі з`являється норманська теорія походження Київської держави.

Нині “Повість минулих літ” збереглась у двох літописних списках – Лаврентіївському (1377 р.) та найбільшому збірнику літописів – Іпатіївському списку (поч.. ХУ ст.) У цьому ж списку зберігся і Київський літопис.

У XII ст. у Києві був складений “Київський літопис”, який творить другу частину Іпатіївського збірника, до нього увійшло багато різних уривків та оповідань з різних літописів. Основна ідея “Київського літопису” – відображення боротьби Русі з половцями і заклик до припинення міжусобних війн руських.

Крім Києва, літописання велося в інших великих містах Русі: Новгороді, Чернігові, Переяславі, Галичі, Володимирі-Волинському та ін.

Серед оригінальної літератури Київської Русі Х1 ст. на перший план виступає твір відомого українського митрополита Іларіона “Слово о Законе и Благодате”. Іларіон працював разом з Ярославом Мудрим, що засвідчується уставом князя: "се яз князь Великий Ярослав, син Володимерь... сгадал есьм с митрополитом Ларионом..." Геніальність його незаперечна, адже він був перший, хто на такому високому рівні, з такою духовною віддачею написав твір, який пізніше став взірцем для наслідування. До речі, "Слово..." Іларіона на півтора століття старше за "Слово о полку Ігоревім".

Вражають пластична ясність і конструктивна цілісність "Слова...". Тричастинна композиція дає змогу розвинути основну тему, проспівати славу землі руській, її "каганам", Володимиру та князю Ярославу. Усі частини взаємопов'язані й логічно входять одна в одну. Тема розвивається від цілого до часткового, від загальнолюдського до національного, пов'язуючи все з долею народу руського.

У першій частині йдеться про взаємозв'язок двох заповітів: старого — "закону" — і нового — "благодаті". Взаємозв'язки подаються в усталених символічних схемах того часу. Через світову історію прославляється Русь. Наголошується, що для нової віри потрібні нові люди. У другій частині розповідається про руське християнство. Третя частина — похвальне слово Володимиру та землі руській, яка посідає гідне місце серед країн світу, утвердження рівності всіх народів, хвала за одержану можливість уведення в обіг на Русі набутків християнства. Богословська думка і політична ідея, єдність народів становлять жанрову своєрідність "Слова..." Іларіона.

Вершина поетичної творчості київської доби — "Слово о полку Ігоревім". Його автор палко любить свій край і співвітчизників, досконало володіє літературною формою, вміло поєднує епос із лірикою. Скрізь у тексті відчувається його присутність і вболівання за події, про які йдеться. Такий твір міг бути написаний лише в суспільстві, яке мало значні культурні, зокрема літературні, традиції.

Основна тема твору — єднання в ім'я утвердження державності, збереження культурних набутків, гуртування кращих сил для того, щоб уникнути уже зроблених помилок.

У розвитку культури Київської Русі проявлялися як загальні закономірності, так і національні особливості. Її основа - самобутня культура східнослов'янських племен. Принциповим рубежем у розвитку культури стало прийняття християнства. Значним був вплив візантійської культури. На відміну від Західної Європи, на Русі держава не підпала під владу церкви, і, відповідно, в культурі світські елементи були сильнішими. Намітилася прогресивна тенденція диференціації духовної культури. У відносно короткі терміни Київська Русь зробила величезний крок, вийшовши на загальноєвропейський культурний рівень, а в деяких її сферах перевершивши його. Нові віяння в культурі, більша регіональна своєрідність з'явилися у зв'язку з феодальною роздробленістю. Однак для закріплення і розвитку культурної динаміки Русь потребувала відновлення політичної єдності.

Остромирово Євангеліє — найдавніша з церковнослов’янських книг Київської Русі, що дійшла до нашого часу. Згідно із написом на титульній сторінці, Євангеліє писалося дьяконом Григорієм з 21 жовтня 1056 р. до 12 травня 1057 р. — просто рекордний термін, якщо зважати на тодішню техніку переписування книг від руки та акуратність дьякона. Євангеліє виконане на замовлення одного з посадовців київського князя Ізяслава Ярославича — посадника Йосипа (до хрещення носив ім’я Остромира), котрий від імені князя керував Новгородською землею. Напис "Євангеліє Софійськє апракос" вказує на те, що книга належала Софійському собору у Великому Новгороді.

Книга являє собою т.зв. апракос (тижневе читання), себто окремі євангельські глави у ньому розміщені не у хронологічному порядку, а розбиті по тижнях, починаючи з Великодня. Євангеліє написане кирилицею, 294 пергаментних аркуші мають 8 вершків завдовжки та майже 7 вершків завширшки (35х30 см). Сторінки прикрашені заставками та буквицями. Текст у книзі написаний у два стовпчики по 18 рядків у кожному, крупним уставом. Заголовки писані середнім уставом, післямова — дрібним.

В апракосі є три мініатюри із зображеннями євангелістів Івана, Луки та Марка. Мініатюри, швидше за все, зроблені приїжджим грецьким майстром, оскільки вони не вклеєні, як зазвичай, а виконані на тому ж пергаменті, що й текст. Техніка виконання — інкрустована емаль, що застосовувалася в ті части виключно у Візантії. Можливо, зображення євангелістів є копіями якихось візантійських мініатюр.

Основний текст апракосу містить дуже мало русизмів, відтак вчені припускають, що у своєму розпорядженні Григорій мав оригінальну старослов’янську книгу. Тому Остромирово Євангеліє становить особливу цінність не тільки для розуміння давньоруської, а також давньої болгарської й македонської культур.

Про розвиток юридичних знань на Русі свідчить поява древньоруської законодавчої пам`ятки “Руська Правда”. Це збірка законів звичаєвого права, що з`явилася в часи правління Ярослава Мудрого і лягла в основу Литовського Статусу, а також законодавства гетьманської доби на Україні.

Досить поширеними в Україні були також знання в галузі природничих наук. Серед них медицина, астрономія, математика та ін. Знання про природу давали підручники, перекладені з грецької мови: “Фізіолог”, “Шестидневи” та ін. Географію вивчали завдяки космографії Козьми Індикоплова, візантійського письменника 1У ст., який відкинув арістотеле-птолемеївське вчення, згідно з яким земля є кулею, і намагався довести, що земля – це чотирикутна площа.

Окремо слід згадати про медицину. Першими лікарами на Русі були ворожбити, знахарі, віщуни. Лікували за допомогою замовлянь і закликань. Існувала своя фармацевтична наука, яка опиралась на знання флори України. Згодом з`явилися вчені лікарі, що проживали при князівських дворах та монастирях. Так, Печерський Патерик згадує вже про відомих київських лікарів Агапія, Пімена, Алімпія. У Х11 столітті відомим лікарем був Петро Сірянин. Значними були і лікарські таланти серед жінок на Русі: княжни Єфрозини з Чернігова, а також княжни Євпраксії-Зої. Остання у 1112 р. вийшла заміж за візантійського імператора Йоанна Комнена. Ще в Києві княжна цікавилася медициною, а в Греції поглибила свої знання і була авторкою першого медичного трактату “Алімма”. Книга має п`ять частин і 29 розділів і до сьогодні зберігається в бібліотеці Медичі у Флоренції.