Лекція №5 ( продовження ) Культура України ХІV – поч. ХХ ст.

Лекція №5 ( продовження )

Тема: Культура України ХІV – поч. ХХ ст.

План лекції:

1.    Освіта і книгодрукування в ХІV - ХVІІ ст.

2.    Українське бароко як нове світовідчуття і нове мистецтво.

3.    Українська культура на зламі ХІХ - ХХ ст.

1. Освіта і книгодрукування в ХІV - ХVІІ ст.

         На межі ХVІ - ХVІІ ст. під впливом західноєвропейських гуманістичних та реформаційних ідей в укр. освіті відбулися істотні зміни. Було створено ряд навчальних закладів: Острозький культурно-освітній центр, Львівська і Київська братські школи, Київська колегія, Києво-Могилянська академія.

Багатий і впливовий магнат, князь Константин Острозький заснував у 1576 р. у м. Острог культурно-освітній центр нового типу. До нього входили колегія, літературно-науковий гурток, бібліотека і друкарня. Першим ректором був письменник і педагог Герасим Смотрицький (пом.1594). Він брав активну участь у виданні   І. Федоровим Острозької Біблії.

         Навчання здійснювалось за поширеною у Європі системою "Семи вільних мистецтв". Тут вивчалися богослов’я і філософія, математика і астрономія, діалектика і логіка, старослов’янська, польська, грецька та латинська мови. В історії української освіти Острозька колегія мала непересічне значення: вона готувала викладацькі кадри для братських шкіл, підготувала значний прошарок української еліти, яка потім посідала значні керівні пости в церковній ієрархії, Запорозькій Січі, у культурному житті України: П.Конашевич-Сагайдачний, Іван Борецький, С.Наливайко та ін. Занепад Острозької колегії почався після смерті князя К.Острозького у 1698 р. Онука князя віддала приміщення колегії єзуїтам, які створили в її приміщеннях єзуїтську колегію.

Наприкінці ХVІ і в першій половині ХVІІ ст. існувало чимало протестантських і католицько-єзуїтських шкіл. Їх програма була майже однакова; в них вивчали латинську і грецьку граматику, риторику і піїтику, діалектику та математику. Основна увага приділялась вивченню основ віровчення й теології. Мета цих шкіл була різною.

         Вагомий вклад у розвиток укр. культури внесли церковні братства. Братства - релігійно-національні товариства, що їх створювали при церковних парафіях члени ремісничих та цехових організацій по містах України в 15-17 ст., продовжуючи традицію середньовічних релігійних братств Західної та Східної Європи.

         Першу братську школу засновано в 1568 р. у Львові при Успенському братстві. ЇЇ засновниками були міщани, члени братства Юрій Рогатинець та Дмитро Красовський. У програму школи входило вивчення курсу, "семи вільних наук", які складались з предметів "тривіума" та "квадріума". При Львівській школі була власна бібліотека. В ній зберігалися грецькі та латинські видання творів Аристотеля, Платона. Тут викладали або вчилися майбутній київський митрополит П.Могила, письменник, церковно-освітній діяч та друкар - видавець Кирил Транквіліон Ставровецький (пом. 1646), релігійний письменник Стефан Зизаній (1570-1605) та його брат педагог, церковний діяч та перекладач Лаврентій Зизаній Тустановський (пом. 1633), майбутній митрополит київський часів Визвольної війни Сильвестр Косів та ін.

          На поч. ХVІІ ст. активізувався рух зі створення братських шкіл у центральній Україні. Було створено Київську братську школу, яка стала ідейно-культурним осередком національно-визвольної боротьби укр. народу. Першим її ректором став Іов Борецький. Програми братських шкіл мали релігійний характер і передбачали вивчення мов (грецької, латинської, польської, старослов'янської), філософії, риторики, граматики. Викладачі школи стояли на обороні православ'я і вели боротьбу з католицизмом.

         Вагомі здобутки пов’язані з ім’ям Петра Могили, який будучи митрополитом Київським, заснував Лаврську школу як вищий заклад європейського типу. Пізніше він об’єднав її з Київською братською школою і створив Київську колегію. В 1701 р. за царським указом вона отримала статус і права академії. Вона забезпечувала європейську академічну освіту. Дослідник вважають саме її першим вищим навчальним закладом в Україні та Росії.

         Вагома роль у розвитку освіти належить книгодрукуванню. Це була значна віха в розвитку укр. культури.

         В Україні до появи першодруків панувала рукописна книга, котра була витвором малярства. Характерною пам’яткою є рукописне Пересопницьке Євангеліє, складене в 1556-1561 рр. Воно стало пам’яткою укр. мистецтва.

Пересопницьке євангеліє - визначна пам'ятка староукраїнської мови. Переклад євангелія "простою мовою". Розпочате 1556 в монастирі на Львівщині, закінчене 1561 у давньоруському місті Пересопниця (тепер село Ровенської обл.). В цьому євангелії виразно відбито фонетичні, граматичні та лексичні риси живої української народної мови 16 ст. зберігається в Національній науковій бібліотеці ім.Вернадського. Після утворення незалежної України застосовується при прийнятті присяги нового президента України після його обрання. Зараз розглядається питання про його масове репринтне видання.

Важливою подією в культурному та політичному житті Європи в середині 15-го століття була поява книгодрукування. Перший друкарський станок було винайдено німцем І.Гутенбергом у 1450 році. Перші книги він надрукував в Празі та Кракові

         В 1491 р. з’являються перші книги, друковані кирилецею Швайпольта Фіоля. Це були "Осьмигласник", "Часословець". Укр. першодруком вважається "Апостол", надрукований в 1574 р. І. Федоровим у Львові.

Найвідомішою в Україні в середині XVII ст. була Львівська братська друкарня, яка мала привілеї на виняткове право друкувати книжки. В 1639—1667 рр. працювала друкарня Михайла Сльозки, технічне оформлення якої було кращим, ніж братської друкарні. Заснована у 1687—1688 рр. друкарня Шумлянського після виходу двох-трьох книжок припинила своє існування. Ці друкарні не витримали конкуренції з Львівською братською друкарнею. Найдовше працювала друкарня в Уневі (1660—1770).

На початку XVII ст. друкарство поширюється і до Києва, коли архімандрит Києво-Печерського монастиря Єлисей Плетенецький купив стрятинську друкарню і перевів її до Києва. У ХVП ст. Києво-Печерська друкарня, що згуртувала ряд відомих українських учених, перевершила інші друкарні високим технічним виконанням. Були в Києві й інші друкарні, але вони існували недовго.

На Лівобережжі друкарство було запроваджено архієпископом Лазарем Барановичем із заснуванням ним близько 1675 р. у Новгороді Сіверську друкарні, яку в 1679 р. було переведено до Чернігова. Проте її друкована продукція технічно стояла невисоко й всеукраїнсь­кого значення не мала.

Діяльність Києво-Печерської та Чернігівської друкарень, які випус­кали богослужебні книги і твори тогочасних письменників Інокентія Гізеля, Антонія Радивиловського, Лазара Барановича, Дмитра Туптала та інших авторів, після підпорядкування Київської митрополії мос­ковській патріархії (1686) зазнала переслідувань з боку московських обскурантів.

         Особливістю розвитку укр. літератури цього періоду було те, що на цьому процесі своєрідно позначились ідеї Відродження та Реформації. Це стосується творчості Христофора Філарета, Стефана Зизанія, І. Вишенського та ін. Серед літературних пам’яток тієї доби вирізняються праці Борецького "Протестація", З. Копистинського "Палінодія", Г. Смотрицького "Ключ царства небесного".

Отже, можемо зробити висновок, що освіта, література й видавнича справа в польсько-литовську добу в Україні розвивались на рівні європейського культурного процесу.

3. Українське бароко як нове світовідчуття і нове мистецтво.

Відродження в історії європейської культури — це доба поширення книгодрукування і вогнепальної зброї, час, коли епохальні наукові відкриття вчені мужі намагалися вмонтовувати у схоластичну, закінчену картину світу, коли люди ще вірили в гармонію і молилися красі. Наш ренесанс, українське бароко, історично збігся з початком Руїни.

        Бароко - важливий етап всієї загальнолюдської культури ХVІ - ХVІІ ст.   Це перехід від епохи Відродження до нової якості світосприйняття, мислення, творчості.

        Як художній стиль бароко дало можливість найповнішого самовираження укр. людини. Світ у більшості творів постає сповненим містики, таємниць.

        У символіці укр. гербів годі шукати химерних зображень - драконів, літаючих чудовиськ. Емблемотворчість і герботворчість укр. бароко ґрунтувалися на пошукові предметів - асоціацій у нар. побуті, у природи. Геральдика була наповнена знайомою "натурою" - орлами, кіньми, левами, а також квітами, колоссям. У козацькій емблематиці широко використовувались бунчуки, булави, печатки, перстянки, зброя, стріли.

        Стиль бароко прийшов в Україну з Італії і відразу набув своєрідних мистецьких форм і національного колориту.

         Народні майстри України ХVІ ст.. нагромадили величезний досвід у дерев’яній архітектурі. Найхарактерніша особливість, що вирізняє українські дерев’яні храми – та, що церковне приміщення перекрите не плоскою стелею, а високим, веже подібним зрубом.

Ще у ХV ст.. українські зодчі винайшли особливий конструктивний прийом – залом, відомий лише в українській архітектурі. ( квадратна в основному кліть – зруб – вкрита пірамідальним верхом).

        Друга особливість:  відсутність головних та другорядних фасадів. Вони як скульптура – мають розглядатись з усіх боків.

        Третя особливість – велика кількість сполучень і варіацій нижніх, середніх і верхніх частин споруди.

        Дерев’яна храмова архітектура України представлена різними школами: волинською, галицькою, гуцульською, буковинською, закарпатською, лемківською, бойківською, придніпровською.

        Українське бароко ХVІІ ст. нерідко називають козацьким, оскільки козацтво було носієм нового художнього смаку. Козацтво вдягнуло дерев’яну церкву у камінь, прикрасило орнаментальним та рослинним декором. Такого типу спорудами стали Іллінська церква у Суботові та Миколаївська церква в Ніжині.

        У першій половині ХVІІ ст. в Україні виділилося два архітектурні центри: Київ та Чигирин.

        Особливістю козацьких соборів була відсутність чітко виражених фасадів: вони однакові з чотирьох боків, повернуті водночас до всіх частин світу, до всіх присутніх на площі. У козацьких соборах втілено ірраціональний образ світу. За своєю внутрішньою сутністю український собор органічно вписується в картину духовних шукань європейського бароко.

        Відновлені у ХVІІ ст. на кошти козацької старшини давньоруські святині – київський Софійський собор, Михайлівський Золотоверхий собор, Кирилівська церква у Києві, Спаський собор, собор Єлецького монастиря у Чернігові – всі «вбралися» у бароковий «одяг».

Визначні явища українського мистецтва того часу : іконостас, монументальний живопис, оборонна, культова і житлова архітектура, книжкова мініатюра пов’язані головним чином, з Галичиною та Волинню й, частково, з Поділлям.

Головним культурним центром України тієї епохи судилося стати Львову. Про це свідчать унікальні пам’ятки мистецтва, в яких ніби матеріалізувався дух часу. У Львові зустрілися схід і захід, українські зодчі, скульптори, живописці.

На жаль, місто не раз зазнавало нищівних пожеж. Тому мало залишилося пам’яток архітектури в готичному стилі. Чи не єдина готична споруда, що збереглася до наших днів – Латинський Кафедральний собор, що у самому центрі міста.

Собор будували довше, ніж триває одне людське життя – майже 100 років. Він був закладений у 60 р. ХІV ст. Спорудження собору було справою рук вроцлавських архітекторів німецького походження. В інтер’єрі собору багато цінних пам’яток : скульптура і різьба, фресковий розпис стін і склепінь, вітражі.

Зате тут збереглася значна кількість пам’яток мистецтва виконаних у стилі Ренесанс. Головним чином це твори міської архітектури. Прикметна ознака Ренесансу в архітектурі – використання елементів античної ордерної системи, активне застосування скульптурного декору, легкість і гармонійність пропорцій.

        Особливими пам’ятками монументального живопису були іконостаси. Одним з вагомих факторів еволюції іконостасу в ці часи стало народне малярство. В іконописанні поєдналися риси середньовічного мистецтва з ренесансними. Серед них грандіозністю, пишністю та багатством відзначаються іконостаси Єлецького та Троїцького соборів в Чернігові та Спасо-Преображенської церкви у Великих Сорочинцях. У малярстві спостерігалась особлива укр. типізація Ісуса Христа, Богородиці та святих. Українські ікони, зібрані в музеях Києва і Львова, Харкова, Кам’янця - Подільського , Чернігова, свідчать про кілька іконописних шкіл.

        Одним із видатних майстрів українського живопису, який працював в кінці ХVІІ  - на поч.. ХVІІІ ст. над створенням іконостасів був Іван Руткович. Його творчість знаменує розквіт жовківської школи, до якої він належав. Ікони його вражають великою живописністю, декоративністю, глибокою людяністю образів : «Архангел Михаїл», «Архангел Гавриїл», «Трійця», «Христос і Магдалина». Надаючи релігійним персонажам драпіровки одягу, життєвих рис, художник прагнув розкрити реальну красу людини.

        Іов Кондзелевич – автор кращих ікон знаменитого іконостасу, названого Богородчанським, в скиті Манявському. Він тісно пов'язаний з київською іконописною школою, керувався її стильовими принципами. На відміну від Рутковича, він був прихильником об’ємного ліплення образу. Він робить зміни в іконостасі – об’ємне ажурне різьблення, що створює гру світла і тіні, а також збільшення розміру самих ікон.

Серед різноманітних жанрів світського мистецтва основне місце посідав портрет - "парсуна". Його українською особливістю було те, що він зберіг тісний зв’язок з іконописом. Популярними були портрети Б. Хмельницького та козацьких старшин, а в Західній Україні – львівських братчиків з різними атрибутами.

Живопис.

Дмитро Левицький (1735, Київ-1822), син українського художника Григорія Левицького-Ніс (1698, Полт.обл - 1769), академік Петербургської Академії Мистецтв [ПАМ](1770), написав понад 100 портретів (алегоричний портрет імператриці Катерини ІІ, французького філософа Дені Дідро та ін.). Батько створив серію гравюр для Лаврських друкованих видань, гравюри для видань на честь А.Розумовського, київського митрополита Р.Заборовського, брав участь у розписах Андріївської церкви

Антін Лосенко (1737, Глухів - 1773), представник класицизму, академік (1772) і ректор Петербургської Академії Мистецтв. Вчився у живописній школі Французької королівської Академії, отримав там медаль за живописні твори, три роки перебував у Римі, пішки пройшов Німеччину, Нідерланди, Францію. Помер в 36 років. Твори: "Володимир та Рогнеда", "Прощання Гектора і Андромахи", портрети Сумарокова, Волкова.

Володимир Боровиковський (1757, Миргород - 1825), народився в старшинській родині, учень Левицького, академік ПАМ (1795). Рання творчість пов'язана з Україною (розписи в Почаїві). В 1787 переїхав в СПБ. Працював у стилі класицизму, написав понад 160 портретів російських вельмож, осіб царського дому, жінок, іконостаси та розписи церков в Миргороді, Могильові, СПБ, селах, картини на побутові теми (Селянка, Вакханка, Зима, Катерина), перші в СПБ автолітографії (1815).

Відомі майстри української архітектури:

Іван Шедель. Справедливо буде стверджувати, що Йоган Готфрід Шедель (1680 року народження) догодив Україні. Його вислів: "Тебе, величавий утвір, збудований моєю уявою й завзяттям, зустрінуть урочисто нащадки" доводить нам те, що він це знав. З тої давнини до сьогодні залишилася згадка про "суперечку" з приводу скільки "ця дзвіниця стояти буде" й з'явилася "проблема" - чи це барокова споруда?" Певно, вона буде існувати доколи існуватимуть питання про українське бароко. Коли і як воно з'явилося, як переінакшувалося та в яких воно стосунках з "Європейським" бароко. Й. Шедель був людиною з європейським рівнем освіти, яка з XV ст. була просякнута ідеями Відродження. Саме Велика Лаврська дзвіниця, у якій форми чотирьох класичних ордерів, прибрані в шати барокової традиції, презентує використання Україною світових культурних надбань нового рівня. Велична будова символізує можливості українського етносу в Європейському культурному просторі, які збагачують його своєю самобутністю. З досліджень Марка Захаровича Петренка, задовго до Шеделя, у XVII ст. Лавра розпочала будівництво дзвіниці за проектом Аксамитова.

Вона найвища з усіх дзвіниць України — на 7 метрів вища від вежі віденського собору св. Стефана. Закладена на восьмерику, вона здіймається трьома дуже високими, ступнево звужуваними кондигнаціями, розділеними поміж собою сильно профільованими окапами. Кожна кондигнація прикрашена в’язанками струнких колон, причому враження легкості й нестримного лету вгору степенується випробуваним чергуванням класичних стилів — від дорійського через іонічний до коринфського. Просторі вікна, що у верхній кондигнації роблять дзвіницю ажурною, полегшують її могутній корпус, завершений стрункою ліхтарною й незвичайно чарівним шоломом і маківкою. «Горда, пишна, величава лаврська дзвіниця красується на київських горах, природно увінчуючи мальовничу панораму Києва; вона так зжилася з київським краєвидом, що хто раз побував у Києві, той не може уявити собі Києва без лаврської дзвіниці, що її золота маківка є найвищою точкою Києва...» (Д. Антонович).

Український архітектор Степан Ковнір (Ковнер) Дем'янович (1695-1786) — визначний майстер-будівничий, активний учасник забудови Києва. Народився в с. Гвоздів Київської сотні (нині с. Гвіздків Васильківського району Київської області). Понад 60 років працював на будівничих роботах у Києво-Печерській Лаврі. Творив у стилі українського бароко, кріпак Києво-Печерської Лаври.

Справжнім шедевром барокової архітектури України є Ковнірова дзвіниця на Дальніх печерах (1754—1761 рр.). Будував її С. Ковнір за проектом архітектора І. Григоровича-Барського. Вона квадратна в плані, розчленована широким фризом на два яруси. Завершується банею. Зрізані кути дзвіниці прикрашено подвійними колонами й увінчено шпилями.

На Ближніх печерах споруджена у 1759—1763 рр. дзвіниця лаврських печер. Вона має два ярусні баню. Перший ярус оброблено під руст, другий оздоблений оригінальними колонами корінфського ордера.

Нижній ярус дзвіниці з проїзними воротами зодчий трактує як високий п'єдестал, на якому здіймаються головний масив споруди з наріжними пучками колон і стінами, щедро вкритими орнаментом.

Дзвіниця завершується високою фігурною барочною банею з чотирма золотими рогами-обелісками по боках. Висота її дорівнює 40 метрам.

Ця споруда, виконана Ковніром разом з Іваном Горохом, Іваном Шароваром та іншими, є однією з найкращих споруд Києво-Печерської лаври

С. Ковнір побудував у стилі українського бароко, так званий, Ковнірівський корпус (1721-1772), дзвіниці на Дальніх та Ближніх печерах (1754-1762) Києво- Печерської Лаври, церкву та дзвіницю у Василькові (1756-1758), дзвіницю Києво-Братського монастиря (1756-1759).

Іван Григорович-Барський (1713-1785) - в його творах відживає українське бароко, яке вже пройняте впливами двірського рококо й прийшовшого йому на зміну класицизму. Про рухливість і плодючість Барського довідуємося з концепту епітафії на його надгробнику, збереженого на рукописному примірнику «Путешествія» його брата Василя Барського. І. Григорович-Барський побудував будинок полкової канцелярії в Козельці (1760-1767), надбрамну церкву з дзвіницею в Кирилівському монастирі (1750-1760), Покровську церкву (1766) та церкву Миколи Набережного в Києві (1772), яка зараз є резиденцією патріарха УАПЦ.

У 1747 р. починається будівництво у Києві Андріївської церкви  - архітектурного шедевру світового значення. Вибір місця для спорудження не випадковий. Центрична об’ємна композиція храму визначалась тим, що цю споруду було видно з усіх боків. Проект церкви виконаний видатним архітектором Растреллі. Андріївська церква – один із ранніх творів великого митця, в якому він вперше звернувся до місцевих національних композиційних особливостей.

За проектом Растреллі в той же час у Києві споруджується Імператорський ( Маріїнський, як його пізніше стануть називати палац. У первісному вигляді він не зберігся, згорів і був відбудований у стилі растреллівської архітектури ( побудований для імператриці Єлизавети, дочки Петра І, яка відвідавши Київ, сама вибрала для нього місце.

Довкола палацу містився парк у французькому стилі ( частина збереглась перед палацом ).

Західноукраїнським архітектором епохи пізнього бароко можна, не вагаючись, назвати Бернарда Меретина, адже географія його діяльності обмежується територією Галичини, а точніше Львівською, Івано-Франківською та Тернопільською областями. Саме на просторах цих областей знаходились маєтки старости канівського Миколи Потоцького, на службі у якого перебував Меретин, відповідно Потоцький фундував діяльність визначного архітектора.

перлиною його творчості вважається катедра св. Юри у Львові. Ідеальне втілення мистецьких форм бароко у архітектурі бачимо і у бучацькій ратуші, яку Меретин завершив у 1750 р., та у місіонерському костелі у Городенці (1745-1760 рр.).

За порівняно короткий час побудував храми у Львові, Лопатині, Годовиці, Бусці, ратушу у Бучачі.

Іоан Пінзель – його порівнюють з видатними представниками чеського бароко Матеєм Брауном, римським скульптором Л. Берніні і навіть з великим Мікеланджело. Митець жив і творив на Львівщині, Тернопільщині, Івано-Франківську. Звідки він походить залишається таємницею, як і те, коли помер і де похований. Його талант розвивався у Бучачі. Він мав власну школу та 40 учнів: Матвій і Петро Полеєвські, Франціск Оленський, І. Оборецький. Роботи свідчать про монументальний талант Пінзеля, його новаторське вирішення пластичних форм:

·       Кам’яні фігури Св. Яна Непомука та Богоматері в Бучачі;

·       Фасад собору св.. Юри у Львові;

·       Статуї св.. Афанасія і Лева;

·       Статуї костьолу м. Монастириськ

·       Розпяття з с. Годовиці встановлена у Вроцлавському костелі.

Найбільша колекція його творів знаходиться у Львівській галереї мистецтв.

Паркова культура. Софіївка біля Умані, площа 140 га, побудована графом Потоцьким наприкінці 18 - на початку 19 ст.: бесідки, водоспади, мости, канали, скелі, 400 видів дерев та кущів. Олександрія маєток власниці Білої Церкви польської княгині Олександри Браницької, в Білій Церкві, на березі р.Рось, будівництво розпочато 1793 р. за планом садівника Мюффо, закінчено 1850 р.: 500 видів дерев та кущів.

        Українська музична культура другої половини ХVІІ ст. продовжила традиції попередніх шкіл. Найвідомішим автором творів для партесного співу був М. Дилецький. Як видатний теоретик музики він написав перший підручник з музики "Граматика музикальна".

Із системи вокальних жанрів українські митці виділяють лише партесний хоровий концерт із восьми – двадцяти самостійних партій Музика.

Максим Березовський (1745, Глухів - 1777), вчився в Київській Академії, в 1765-75 вчився і працював в Італії (Болонья), 1771 обраний членом Болонської Філармонічної академії. В 1773 в Ліворно поставлена його опера "Демофонт". Написав оперу "Іфігенія", духовні концерти, велику кількість інших творів, але вони не виконувалися. Творець українського хорового співу в духовній музиці. У 1774 повернувся в Петербург, але через інтриги покінчив самогубством.

Дмитро Бортнянський (1751, Глухів - 1825)-композитор релігійної музики. Викликаний в хорову капелу Петербурга, переведений до придворної капели. Вчився у італійського композитора в Петербурзі, потім в Венеції. В Італії поставлені його опери на італійські лібрето: "Креонт" (1776), "Алкід" (1778), "Квінт Фабій" (1779). З 1796 управитель придворною капелою, яка складалася виключно з українців. Написав понад 100 творів церковної музики. Видані в 1882 р. П.Чайковським у 10 т.

Артем Ведель (1767-1806) - композитор, хоровий диригент, співак. Закінчив Київську Академію, керував церковними хорами в Москві, Києві, Харкові. Автор хорових концертів на релігійні теми. Вплив українських пісень-романсів. Виїхав з Москви, куди був посланий не за власним бажанням. Був послушником Києво-Печерської Лаври. Подорожував Лівобережжям. Арештований за звинуваченням в антиурядовій діяльності, помер у в'язниці. Цензура заборонила друкувати його твори.